1 1 1 1 1 (1 голос)

3 приходом весни природа буяє травами і квітами. Тануть сніги, бо Сонце вже подарувало перші теплі проміння. Мільйони паростків тягнуться до цього життєдайного світила, бажаючи життя , бажаючи його ласки. Вони не думають про бурі , люті морози, холодні вітри, людську   жорстокість....Вони відчувають сонце над собою і коріння в землі. І паростки ростуть, тягнуться догори.. І ти теж серед них.. Відчуваєш весну, але ще не розумієш що це, не знаєш хто ти, але особливо цим і не цікавишся, просто хочеш жити, хочеш рости. І ти ростеш. Відчуваєш Сонце. Бачиш його - таке яскраве, таке жовте, таке добре, як мати. Ти не знаєш цього слова, але добре його відчуваєш. І тому в тебе є мрія - дотягнутися до сонця, обійняти його.

Перша весна в твоєму житті була до тебе поблажлива. Вона і обігріла теплом і вмила дощем. Ти починаєш розуміти більше. А саме: ти ростеш в оточенні таких же, як ти: тут є старші, і зовсім старі, середняки, і молоді, і, навіть, твого віку. Відчуваєш? Ти вже не просто зовсім пагін, ти стаєш сильнішим. І тобі подобається це відчуття, воно підсилює твою віру в себе.
Погода-стає все тепліше, інколи здається, що сонце хоче спалити все навкруги. Але тобі немає про що турбуватися - тебе своїми кронами прикривають старші. Особливо піклується про тебе старий величезний дуб. Видно немало пережив у своєму житті, немало бачив. Тобі здається, що ти ніколи не станеш таким же. Але в тебе ще все життя попереду. А він, величезний, старий прикриває тебе своєю кроною найбільше. І ти щиро любиш його, чистою, синівською любов'ю.
Біля тебе намагаються здійнятися до неба такі ж деревця, як ти. Днями ви розмовляєте про речі, які, можливо, не зрозумієте навіть, коли станете дорослими. Адже ви лише недавно навчилися говорити. А вночі міцно спите , чи , часом прокинувшись від міцного вітру, дивитесь на зорі. «Вони чимось різняться від сонця. Вони зовсім не гарячі, не зігрівають, вони такі далекі та чарівні» - думаєш ти. Про що думають, чим живуть? Незвідані і далекі, вони дозволяють собі лише спостерігати і сяяти. А серед них і найбільший, і найстарший - Місяць. Він майже такий, як Сонце, але холодний. Намагається залити всю поляну, де ти ростеш, своїм сріблястим сяйвом. Та це в нього не дуже вдається. Величезні дерева своїми кронами закривають тебе, майже зовсім від Місяця. Ти бачиш лише маленьку частину неба, зір.
Літо закінчується. Ти все ще прутик з трьома листочками, під величезною кроною старого дуба-велета. Проте вже знаєш всіх своїх сусідів дуже добре. Правіше - старий горіх . лівіше - декілька грабів і бук, далі - сосни, майже поруч - липа, ще далі - пара кленів. Біля тебе росте багато маленьких пагонів, але найближче - молодий горіх, син Старого.
Починається осінь. Старий Горіх мав цього року гарний урожай. І люди, наввипередки з білками збирали плоди цього дерева. Ти ще погано знаєш цих істот. Ні, не білок -людей. Хоча ти вже знаєш про їх існування, бо досить часто до вас приходив один чоловік : він оглядав вас усіх, відламував сухі гілки та рахував. Ти запитав у Старого Дуба «хто це»? І Дуб відповів, що це лісничий, він тут головний, забороняє нищити вас. А ще ти знаєш про людей, тому, ще трохи далі, за соснами йде маленька стежка, а по ній інколи проходять гарно вбрані люди, зовсім не такі, як ці, що прийшли збирати врожай горіхів. Вони не могли бути і лісничими теж - ну надто гарно вдягнені. Ти знов запитав Старого «хто це»? І він відповів, що це власники землі, на якій ви живете. Вони навіть головніші за лісничого. Але хто ці люди, які збирають урожай? Але вже був вечір, ти хотів спати і потроху заснув.
Осінь тільки встигла все перетворити в жовто-червоне, і ти щиро дивувався цьому, а ще тому, що твій друг - Молодий Горіх, вже скинув всі свої два листочки і заснув, та так, що й вдень спить, як раптово випав сніг. Старий Дуб почав скидати листя, і ти теж вже майже скинув свої три. Падали білі сніжинки, ніжно вкривали землю, Сонце втомилося за весну, осінь, літо, і теж почало холонути.  А перед тобою все миготіли сніжинки, і тимайже скинув свої три. Падали білі сніжинки, ніжно вкривали землю, Сонце втомилося за весну, осінь, літо, і теж почало холонути. А перед тобою все миготіли сніжинки, і ти потрохи засинав, приспаний одноманітним польотом білих крижинок. Ти покинешся навесні, і все почнеться спочатку, і так буде тривати декілька років. Нарешті, вже звик до людей, лісових мешканців, раптових бур чи сильного вітру. Здаються такими далекими роки, коли ти був прутиком, з трьома листочками. Та все ще намагаєшся доторкнутися до Сонця. Незважаючи ні на що, Життя дарує тобі Юність. І безмежна радість за цей дар ховається в твоїх гілках, у листі, корінні. «Бачив ще небагато, так, але куди спішити жити?»- твоя до речі думка.
Дитинство, Молодість - пройшли ти вже майже дорослий. Дорослість це - найдовша пора твого життя. Старий Дуб не може тобою натішитись, а Старий Горіх не може нарадуватись своїм сином - Молодим Горіхом. Ви вже майже вийшли з тіней своїх батьків. Та все ще не зрівняєтесь з ними. Хоча вони вже вам здаються не таким великими. Світ здається не таким безмежним.
Але в твоє життя завітало нещастя. Старому Дубові почало бути не по собі. Він всихав, листки на ньому жовтіли, виднілися голі вітки. Ти надзвичайно переживав. Ніщо не могло тебе розважити. А Старому ставало все гірше і гірше . Одного дня прийшли люди і спиляли Старого Дуба. Тобі хотілося кричати і ти кричав. Та ніхто не чув твого крику. «Як так можна? Він ще отямиться. Дайте йому жити!» Але ти залишився не почутим. З тих пір твоя думка про людей змінилася. Ти став їх недолюблювати.
Тобі здалося що ти тепер в світі один....Мабуть, це було ще й через те, що тепер Місяць зміг, нарешті, дістати тебе сріблом свого сяйва. Та тобі було не до нього. Ти втратив найважливішу особу в своєму житті. Як це пережити?
Та ти пережив потрохи. Поволі втягався в розмови з Молодшим Горіхом, і з роками рана в серці перетворилася на рубець. Але біль залишиться з тобою до скону.
Минув ще деякий час і одного разу ти все ж глянув на небо: на ньому яскраво сяяло сонце, пливли хмарки. Ти вже зовсім дорослий. Ти бачиш все небо, і Сонце, здається ближче.
Монотонно минали роки. Аж раптом в твоє життя ввірвалися зміни. Люди називали це словом «війна». На вашій галявині з'явилося багато людей, незвично вдягнених. Вони дрімали під твоєю кроною, в тіні, яку ти створив, їли, галасували, кричали. Це створювало дискомфорт: ти не звик до шуму, мешкаючи тут, на своїй тихенькій галявині, куди не часто заглядали люди. Наступного ранку ти вперше прокинувся не разом з Сонцем, а разом з людьми. І цей день був жахливим. Якби ти знав, що мусиш втратити сьогодні ще двох важливих тобі істот, чи ти б захотів прокидатися?
Якась, ще видно дуже молода людина, сказала, що їм потрібні дрова, якійсь іншій людині. їх погляди зупинились на старому Горіху. Старий зрозумів, що довго йому тут не стояти. Він ніжно попрощався з сином, не оминув добрим словом нікого. Відчай, відчуття безпорадності та гніву заскалювало в серцях.
Ви вже знали, що марно кричати - вас не почують. Ви стояли зовсім безпорадні перед обличчям людей, які вже наполовину зрубали, колись величного Горіха. Він приглушено впав на землю. Кожну мить з його падіння ти добре запам'ятав. Всі зрозуміли, що можуть опинитися в такому ж становищі. Що в цю мить переживав Молодий Горіх - ти добре розумів. Колись і ти втратив батька, а вони для тебе стали, мов друга сім'я. До вечора ти не хотів думати ні про що, окрім людської жорстокості. Горіх взагалі нічого не говорив, ти намагався йому щось сказати, але той наче не чув. Дивився на полум'я , де все горіли дрова, з його рідного батька. Але вечір приніс нову трагедію. Ти ще здалеку бачив, як люди перекопують землю, риючи довгу траншею. О, лихо : Молодий Горіх стояв на їхньому шляху. Твій друг це добре розумів. Та, здається, не жалкував, не квапився нічого нікому казати. Ти лише збирався щось сказати, як Молодший горіх мовив : «Немає сенсу нічого казати. Все і так ясно. Десь через півгодини мене тут не буде. Не сумуй тут сам, друже. Бажаю тобі вижити».Ти не зміг нічого сказати. Слова відмовилися вимовлятися.
Та, ти впевнений, Горіх зрозумів все, що ти хотів йому сказати: і про вашу дружбу з самого дитинства, і про людську жорстокість. Люди підкопували йому коріння. Кожен удар лопатою неначе врізався тобі в серце. Горіх впав. З твого кращого друга зробили підпорки у траншеях...
Як ти ставишся до людей? - ти їх ненавидиш і боїшся. Бо розумієш - ти перед ними беззахисний.
Ти страшенно сумував за друзями. Окрім Старого та Молодого Горіхів були зрубані ще не мало дерев на твоїй галявині. По обіді ти мусив вийти зі свого чорного забуття, через те, що коїлося навкруги. В твою кору боляче врізалася куля. Ти скрикнув від несподіванки та гострого болю. Але отямитися ніхто тобі не дав. У повітрі свистіли кулі, в траншеях вибухали гранати, піднімаючи груди землі навкруги. Навколо падали мертвими люди, дехто тікав. Виявляється вони такі ж беззахисні перед своєю жорстокістю, як і ти. Але тобі ніколи над цим думати: кулі, що свистять в повітрі, час від часу ламають твої гілки, потрапляють в кору, чи до серцевини. Ти думав чому ти маєш терпіти біль втрати, фізичний біль, навіть не розуміючи, хто і за що б'ється? Ти ніколи не зробив нічого поганого, так за що страждаєш? Це тривало, здається, вічність... Ти не помітив коли все скінчилось...Тиша...Тільки лежать люди, не підіймаються...Ти прекрасно розумієш чому. Вперше за все своє життя ти їм став співчувати... «У них теж, мабуть, були свої друзі, в декотрих сім'ї. Вони більше не повернуться додому. А повинні спочивати тут, біля траншей».
Далі ти не все чітко пам'ятаєш...серце в своїх руках стискав смуток.. Тобі ніколи не було ще так самотньо... Галявина стала набагато більшою...набагато...Ти стояв в центрі галявини...Сам...Тепер єдиним, з ким ти говорив днями було Сонце... Воно говорило з тобою....так минали дні, місяці, роки, а ти все говорив з Сонцем...
Але одної весни ти все ж був змушений забути про свій смуток: біля тебе на світ з'явилися багато пагонів, твоїх синів. А ти, Дуб-Велет, тепер захищаєш їх від негоди. Ти більше не тягнешся до сонця. Тебе чомусь тягне до землі...І ти щиро бажаєш, щоб серця синів ніколи не зазнавали болю втрати.

Комментарии  

Ольга Царицанська
+1 #1 Ольга Царицанська 03 Февраля 2012
Прекрасний лірично-екологі чний твір.Так відчути стан дерева могла лише людина, яка безмежно любить природу.Бережім о дерева, не зрубуймо їх без потреби, в них теж своя душа,яка любить життя, землю,сонце,міс яць,зорі.А чи любить людей?

У Вас недостаточно прав для комментирования. Зарегистрируйтесь или авторизуйтесь.

 

Комментарии

  • Батьківщина

    Sumak Sumak 07 Декабря 2016
    Можливо, ти мала на увазі "рідніше", аніж ...
     
  • До школи

    kartohka12345 kartohka12345 04 Декабря 2016
    Дякую.Я над цим попрацюю.
     
  • Мама

    Sumak Sumak 04 Декабря 2016
    У четвертому рядку перенавантаженн я ...
     
  • Осінь - чаклунка

    Lemeh Lemeh 04 Декабря 2016
    "Наче курчаток їх спатки вкладає" так ...
     
  • Мама

    topolenok topolenok 03 Декабря 2016
    Згодна з Kris Maks... Однак, як же все-таки ...
     
  • Вірна подружка

    Nataly Nataly 03 Декабря 2016
    Дуже дякую
     
  • Мама

    Nataly Nataly 03 Декабря 2016
    Дякую
     
  • Мама

    Kris Maks Kris Maks 03 Декабря 2016
    Вірш написаний з любов'ю до мами - це ...
     
  • Вірна подружка

    topolenok topolenok 03 Декабря 2016
    Як для автора-початків ця, оповідання ...
     
  • До школи

    Sumak Sumak 02 Декабря 2016
    Лесю, я пораджу тобі дописати ще одну ...