1 1 1 1 1 (1 голос)

Цей ранок був одним із тих небагатьох, коли я жахливо запізнювалася на роботу. Тільки не подумайте, що це моя безвідповідальність або ж невихованість. Насправді мій чоловік ненавидить уставати так рано, тому іноді вимикає будильник і бере «ранкову відпустку», адже для того, щоб дістатися до роботи, витрачає 20 хвилин максимум, а я – дві години. Чому ж так? Відповідь проста. Ми – жителі периферії мегаполіса. Чоловік усе життя працював менеджером у місцевому кафе, а я, здобувши освіту архітектора, завжди прагнула знайти підходяще застосування таланту.

Забравши необхідні папери, я стрімголов полетіла до таксі, яке вже декілька хвилин стояло біля будинку. Наче справжнє торнадо, увірвалася до салону машини. Таксист тільки втомлено посміхнувся й запитав, чи не змінився пункт призначення. Моє коротке «ні» блискавкою пронизало повітря салону.

Думка про таке невчасне запізнення тривожила набряклий від роботи мозок. Через декілька днів саме має закінчитися мій випробувальний термін на роботі. Боже, я витратила майже рік на підготовку проекту, який проклав мені шлях у перспективне майбутнє. Нова посада відкрила світ можливостей.

Ось тільки одна проблема: чоловік переконаний: моя робота – це дитячі забавки, що забирають час, який можна було б витратити на хатні справи. Ні, ці слова зовсім не стосуються прибирання, куховарення. Він хоче, щоб удома його обслуговували, наче в ресторані (чи я рабиня якась?). Але витрачати мої гроші він не проти. Не дивно, так? Та ще півроку тому я випадково дізналася, що він мені ще й зраджує. З офіціанткою. Але чомусь просто не захотіла влаштовувати «сцени». Можливо, злякалася самотності, адже за роки спільного життя так звикла до його присутності.

Оповита колючими думками, навіть не помітила, як дісталася до офісу. У мене навіть залишилося 10 хвилин у запасі. Таксист таки заслуговує на чайові.

Як же швидко плине час, коли займаємося улюбленою справою. Ось так моє хобі перетворилося на роботу.   Тому, коли вечір ніжно огорнув різнобарвне місто, я зрозуміла, що час вертатися додому. Смуток, наче важкий тягар, ліг на плечі. Згадка про дім ніби висмоктувала внутрішню енергію, перетворюючи мене краплину сірої маси людського натовпу, яким люблять ласувати вечірні електрички.

Знайшовши вільне місце в транспорті, відразу дістала свіжий журнал. На жаль, спокійно почитати сьогодні мені не вдалося: думки тікали, наче піщинки крізь пальці. Роздуми про життя заполонили салон електрички…

Чи можу назвати себе щасливою?

Здається, що ні.

Невже це те життя, яке я хотіла?..

– Обережно, двері зачиняються! – глухо пролунало в салоні.

Аж раптом мимоволі збагнула, що ця електричка дуже схожа на моє існування: яскраві постери й обшарпані сидіння, обличчя без емоцій, перегорілі лампи, тьмяне світло, сіра оболонка… Повітря салону зненацька перетворилося на безліч голок, що перекривають доступ кисню до мозку. Це життя душить мене, огортаючи смертельними обіймами. Я наче вступила в болото й добровільно відмовилася від порятунку.

– Обережно, двері зачиняються!

Це мій останній шанс: зараз або ніколи! Настав час змін.

Поспіхом схопивши речі, я вибігла з електрички. Свіже вечірнє повітря вдарило в груди, аж защеміло серце. Дикий сміх вирвався мимоволі. Як же я раніше не помічала краси вечірніх вогнів?!

Мабуть, таки настав час розставити всі крапки над «і»…

У Вас недостатньо прав для коментування. Реєструйтеся або авторизуйтеся.

 

Коментарі