МІЖНАРОДНИЙ ДИТЯЧИЙ ЛІТЕРАТУРНО-МИСТЕЦЬКИЙ ПОРТАЛ

ТРИ ДОБИ У ПОЕТИЧНІЙ ХАЩІ

На околиці села Рекіти, в урочищі "Тисовець", вирував перший Міжнародний фестиваль юних поетів, прозаїків та журналістів "РЕКІТСЬКЕ СУЗІР'Я"

1 fest 2

skunz petrojpg

1festu 1

Це свято дітей і школярів відбулося трьох літніх днів у чистій, поетичній хащі. Запрограмовано було вже тоді, коли тут народилося два романтики – Василь Тарчинець і Андрій Дурунда. Життя вивело їх з поетичного села в письменники, до речі, обидва прозаїки і, як не дивно зі збігу, – прихильні до документалістики обидва також. Пару десятиріч мусило збігти, доки ці два уродженці села не відважилися піднести його авторитет до рівня бодай регіонального, хоча трембіти скликали на свято звідусіль, аж навіть зі світу, бо назване воно міжнародним

Трембітарі-верховинці, – Федір Тарахонич, мій родак за маминою лінією, та Василь Маркович із сусіднього сільця Річка (біля Репинного) й трембітали святу. Я сподобенкував їх.

1 fest 3pg

Далі зі сцени лісового амфітеатру не сходили милі діти, які декламували вірші, співали, танцювали, награвали... І все це діялося у глибокій хащі, на урочищі Тисовець, що тепер уже має нову називку – Коваликово поле. У Рекітах ще немає телефону, а мобілка бере тільки з-над села, військовики витранспортували сюди автономну електростанцію, що повинна була забезпечити свято і побут струмом.

1 fest 12jpg

Тут момент: один з рекітських романтиків, Василь Тарчинець, виявився прагматичним чоловіком, бо зумів організувати це свято, задіявши багатьох земляків з Волового-Міжгір'я, використовуючи навіть свої військові зв'язки, не кажучи про літературні.

1 fest 4pg

На Коваликовому полі розгорнуто ціле містечко, як сказали б зараз, наметове. А хто ж такий Ковалик, в честь якого назване поле? Це – пан Володимир-тезка, родом з Чикаго, двомовний поет (англо- і україномовний), патріот. Уродженець Чикаго (у батьків карпатське коріння), який до підліткового віку не знав материнської мови, вирісши в чужомовному середовищі. Ледве довів своє американське походження. І ось він тепер тут зі своїм літературним перекладачем Олесем Дудиним зі Львівщини.

1 fest 5

Сім професійних письменників працювало в журі фестивалю, крім названих, ще й Шевченків лауреат Петро Скунць та автор цих рядків, Духновичів лауреат, а також скульптор Михайло Белень – автор пам’ятника Будителю в Ужгороді. Багато журналістів з обох боків Карпат висвітлювали свято.

Співаний «Отче наш», гімн України, Гімн Малої Академії літератури і журналістики, – все це прозвучало на початку свята. Стрімкий по-гірському його темпоритм.

Це свято я пропустив через своє серце. Є тут два особисті моменти. За кількадесят літ життя в Ужгороді я мало коли відлучався від своєї другої домівки (перша була в Репинному) на кілька днів поспіль. Справи прив'язували мене до місця. Але романтик Андрій Дурунда заздалегідь розпочав обробку мене, щоб дав згоду на поїздку.

Далекого 1995-го року у мене виник дрібний залишок грошей за видання книг у "Патенті", і я вирішив скромно випустити збірочку своїх віршів про мудрого верховинського кота. Колись столичні видавці вигнали мого кота з дитячого видавництва "Веселка", і я був злий на них, тому за безцензурного українського буття вирішив випустити у світ свого кота, давши назву збірочці "Цей Кіт з Рекіт". Цю обставину засік Андрій Дурунда, і попросив мене подарувати школі його села бодай півсотні примірників, адже йдеться про рекітського кота.

В цей час організовувалась у селі на базі пару десятків школяриків і Мала Академія літератури і журналістики (скорочено-МАЛіЖ), і хрещений батько ідеї Василь Тарчинець та другий нанашко Андрій Дурунда й дали друге дихання збірочці, а вчителька Раїса Тарчинець, шовгориня Василя, попросила своїх учнів – малих академіків – змалювати Кота з Рекіт, між нами зав'язалося коротке заочне знайомство. Ну, і як мені бути? Уже мій же Кіт кличе мене в Рекіти. Там уже довідався, що він, хитрий, сходив аж до Чикаго і звідти повернувся додому, в Рекіти ж. Скажіть, чи не мудрий Кіт – як свійська тваринка.

1 fest 19

Помічено, що він завжди уміє зробити по-своєму і командує господарем, а не навпаки... А тут іще у товаристві із Андрієм Дурундою.

Це – перший особистий момент зі свята. І другий. Андрій Дурунда – мій колега пера, з яким особливо не доводилося приятелювати, епізодично зустрічалися в спілці письменників, пам'ятаючи, що єсьмо земляками й доцільно би підтримувати один одного. А зв'язковим додався ще і юрист Василь Кузьо, також земляк, який переконав мене, що Андрій потребує підтримки, аби написав щось про його книги і т. д.

Я відірвався від вічних справ в Ужгороді й поїхав у Рекіти, і не шкодую, бо пізнав свого колегу ближче. Андрій тепер для мене зовсім не такий, як досі – здалеку. Я знав, що він добрий прозаїк, чудовий нарисовець, який прославив земляків – хірурга Дмитра Криванича, народного депутата України Михайла Сятиню, старожила Верховини Івана Кузя (до речі, Андрій написав і коротку повістину про Володимира Ковалика, що нині фігура номер один на фестивалі), є ще нереалізовані задуми з іншими героями, родинами, – і ось цими днями відкриваю для себе Андрія Дурунду з Рекіт з нових граней. Він дуже чутливий, не раз здається – надто ранимий, і водночас на світ, на життя дивиться крізь здорову призму гумору. Реалії його жорсткі: виріс у багатодітній сім'ї, рано втратив батька. Сорок років мати-вдовиця сама кохала сімох дітей. І викохала. Це ж вона, Марія і турбувалася в побуті тепер синовими гостями, випадково підказала мені заголовок нарису "Титулуються Рекіти", встигла всі три дні бути від початку до кінця на фестивалі. І вона ж дала цьому дійству єдино точну оцінку: "Такого щи в нашому селі не было. Я не тямлю. І нитко не тямит. Такого щи не было. Титулуются Рекіти". (А матері ж 85 літ від роду зараз). Мудрі слова!

Зрештою, аби не вертати до думки вдруге: я познайомився з деякими братами Андрія і його сестрою Калиною. Мила родина, роботяща. І вже нове покоління – Андрійові племінниці, що вчаться в Мукачеві, в Ужгороді, – іде в життя.

Їдемо до Рекіт – і Андрій вітається з кожним перехожим. Оповідає конспективно випадки з тієї чи іншої родини. Які це чудові сюжети для його нових оповідань! "Старі" ж також зачерпнуті зі життя. Що не хата – сюжет. Андрій наймитував. Може, звідси така чутливість, вразливість?! Умить гумор бере гору в бесіді. А коли Андрій, підсумовуючи фестиваль, назвав одну галичанку "сонячною жінкою", я зрозумів, що навіть його поезії не є випадковими у творчості. Андрій поет в душі, хоч і пише все життя домінантно тільки прозу.

А тим часом Василь Тарчинець диригує фестивалем. Симпатичні ведучі Галина Рекіта та Іван Попович ведуть концертне дійство злагоджено і точно. Я простив їм, що назвали мене в честь Маяковського Володимиром Володимировичем, коли я Стефанович (мій батько зі Студеного, яке видко з Коваликового поля в долині). Я більший, ніж Маяковський для свого краю. Мій виступ з-поміж промов колег визнаний найкоротшим, і я думав, що замість грамоти мене бодай чмокне в щоку ведуча-симпатяга, та Андрій як голова журі забув спонукати її до цього, сам же хвилювався з великої присутності симпатяг, котрих я просив напустити на нього любовні чари і, зрештою, безповоротно залюбити в себе. Красні, як золото, дівчата на Верховині. Вище золота!

"Рекітське сузір'я" оживало на сцені. Погода стояла фестивальна, не зважаючи на грізні прогнози – грози у Карпатах. Всі три дні, за винятком годинки-двох дощу лише третього дня, прикінцевого. Ледве третього дня і вдалося повідомити свою Ярославну на ужгородському валу по мобілці-дебілці, що затримуюся на день-добу, бо дружина чекала до вечері в неділю, а тут уже понеділок... А ми живемо сорок років нерозлучно в стольному граді Унгограді. Та аби не запідозрила, що приженився в Рекітах. Іліка й сама дивувалася, як це стольний град три доби фунгує без мене.

1 fest 10jpg

1 fest 8jpg

Свято гуде. Думаю, що і предки рекітчан прийшли на свято, хіба що привиди залишилися в оселях, бо дуже багато людей тягнулося вервечкою зі сіла до Коваликового поля. Такого ж невидано і нечувано споконвік.

А все ж почалося з Василя Тарчинця, до якого, звісно, першим підключився Андрій Дурунда і вічний воїн за добро і справедливість Володимир Ковалик із Чикаго.

На святі я перемовився з багатьма своїми знайомими з Волівщини-Міжгірщини. Але мав і чудові нові знайомства. Ось батько сержанта Михайла Джумелі, що за одну мить став генералом. Звідає мене батько: "Що буде далі, – як ви гадаєте? Чи правильно вчинив мій син?" Я висловив свою думку прямо, тут секрету немає. Чесний син у батька. Очевидно, такий і батько. Але... нелегко жити чесноті серед бруду, це вже практична і прагматична філософія.

Я раптом познайомився зі севлюшцем Андрієм Андрійовичем Олексиком, що двадцять років співав на чужині і заслужив звання Народного артиста Російської Федерації, повернувся додому, на Західну Україну, зупинившись у Львівському оперному театрі. Могутній має голос, і коли заспівав "Пішов Іван в полонину косити", засяяли гори. Я запитав пана Андрія, чи можна за двадцять років забути материнську мову, не користуючись нею, живучи в чужомовному оточенні. Відповідь: "Ні, якщо людина не хоче забути". Пан Андрій не забув. Україна десь визначається поки що з надання йому свого рідного звання за такий голос для наших пісень, а не тільки оперних арій. Але також і за них.

Доки розмовляю з гостем, доти вже дітки заспівують "Одну калину за вікном" з репертуару нев'янучої Софії Ротару. І ця філософія змінюється бойківським ритмом Руслани Лижичко – героїні Євробачення з її "шіда-річка-дана". І свій фольклор, фольклор.

Діти співають про отчі гори, декламують вірші, витанцьовують цілі історичні та екологічні композиції. Їхні вишивані блузки і сорочки лише миготять на сонці.

Зі сцени лунає нова композиція, авторські вірші початкуючих поетів з різних шкіл Волівщини, а також і галицького боку Карпат.

Погода знову ж, як на замовлення. Аж хотілося полежати на мурізі, щоб земля додала сили.

Одні школярі приїжджають, інші від'їжджають, а дійство неперервне. Зранку до вечора. Всі крутимося. Розмовляємо, виступаємо. Знайомимося, обмінюємося адресами. Я роздаровую свої книги, і знакову – "Цей Кіт з Рекіт", і ніякий спілчанський графоман-бовдур Іван Мерза не викреслить мене з рекітської класики, якби не захлинався в злості. Я тут на природі вирішив умовно простити йому всі підлості, які його ж і доточать.

1 fest 13jpg

Три доби в хащі – це чудово. Довкола море людей, дітей. Море овечок, аж принишкли вовки. Пісні також відлякали їх на мить, як і дзвінкі голоси верховинців і верховинчат.

Цими днями глибинка святкує. Ще ж і Петра-Павла випало на день третій. А завтра до роботи. Бо треба копати, косити, сушити і згрібати. Картопля, молоко і хліб – головні продукти харчу в буденних Рекітах. Та ще горішків ліс подарує, бо ані черешні, ані яблука чи сливи тут лише зацвітають, а достигнути майже не встигають. Сувора осінь і пізня весна. Хоч люди добрі, роботящі, чесні. І поетичні, як Андрій Дурунда та його брати, сестра Калина і Мама. Саме Марія-мама й зазвідала мене якось: "Вы розумный чоловік, і я бы хотіла вас зазвідати, як імня того пана, що придумав давати нам пензію. Бо що бы мы робили в селі без копійкы?! Тоту буханку бы нізащо купити". Я – тик-мик, напружив свій мізерний інтелект. А доки зморщився в думці: "Це Хрущов Микита?! – старенька додає, – я бы хотіла помолитися за того чоловіка, айбо абы йому зналам імня". Хто придумав пенсію, я ще проговорював це в Ужгороді цілий тиждень після повернення з Рекіт. Мабуть, якщо старенька Дурундова мати помолиться за Микиту Хрущова, великим гріхом не буде. Здається, цей незагнузданий реформатор увів перші мізерні колгоспні пенсії. Питання для науковців, а не для автора класичної книги "Цей Кіт з Рекіт".

Я спілкувався з Марією-мамою доста за три дні і вдома, і на полі. Вона, як знає, читає синові книги, і звідає мене: "І вы так пишете, як мій сын? А про що пишете? Я бы не писала, бо тото тяжко та й знаю, що типирькы за ото писаня і не платят. А як тогды жиєте?" А десь живуть у невеликих рекітських хижах Дурундові сюжети оповідань, точніше новел, бо така їхня природа – вони в моїй уяві короткі і страшні, як у Василя Стефаника.

Однокласниця Гафія з Голятина (уроджена Блецкан, а за чоловіком Гельбич), вчителька, вона ж і однокурсниця моя з педучилища, не впізнала мене... Отже, таки, мабуть, тяжко писати книжки, я зістарівся аж. Гафію ж я впізнав одразу, вона дуже схожа на своїх братів – філософа Михайла та фізика Дмитра, які живуть в Ужгороді і яких зрідка бачу. Я подарував Гафії деякі свої книжки для поновлення знайомства.

А тим часом вже не просто рекітське, а ціло-верховинське сузір'я світить над Коваликовим полем, гуде, як бджолині вулики, сформоване в регіональні гурти і гуртики, щоб вийти на сцену. Коли настав час підсумовувати, ми (голова журі Андрій) дали багато нагород галичанам, аби їм не здалося, що руснаки Підкарпаття до них упереджені. Правда, і тамтешні спонсори, зокрема, відомий підприємець Мостищини, депутат Львівської обласної ради Богдан Турчин, більш щедріші завдяки зв'язкам і наполяганням Василя Тарчинця, що звив своє родинне гніздо ві Львові. Але й наші люди, що забезпечували тил, крутилися видимо і невидимо. Це і представник народного депутата Михайла Сятині, його помічник Василь Дерич, і депутат райради Володимир Рошко, військові, яким дякувалося на кожному кроці за все, основу основ.

Добрим словом згадували організатори і заступника голови райради Володимира Голодняка. На святі першого дня був і голова Міжгірської райдержадміністрації Іван Іванович Юрик. Мабуть, за три дні ні на секунду не присіла рекітська вчителька Раїса Тарчинець, уродженка Великої України, та все життя прописана у верховинському селі.

Я спілкувався сповна з багатьма своїми давніми і новими знайомими. Приємно чути їхню думку про свою письменницьку журналістику, книги.

Як правило, вчителі чи знайомі хвалять мої дитячі книжки, молодші інтимну лірику, хтось, як русини, есеїстичну духновичіану, роман "Отець Духнович". Аж тут підходить до мене досі незнайомий заступник голови райдержадміністрації, високий красивий молодий чоловік, з типово верховинськими вусиками, родом з Річки, і каже:

– А я читав ваш роман "Бранці лісу". Це історія цілої Верховини.

Я був приємно здивований. Це ж основа основ моєї прози. "Енциклопедію Верховини" назвав мій роман знаменитий прозаїк Сергій Плачинда – відкривач Роксолани, автор вічної "Неопалимої купини", що заідеологізованими слугами партноменклатури була піддана нищівній критиці, а від того ще більше осявала український окіл.

У книзі почесних гостей я занотував, що Коваликово поле ожило національним цвітом. І побажав цьому полю цвіту, аби він ніколи не вгасав.

Фестиваль мріє стати щорічним. Щастя йому, верховинського здоров'я при всій прісноті можливостей.

На фото
: №2- дві сестрички; №3 - на Коваликовому полі, задяки нашому фестивалю вперше запрацював мобільний зв'язок за яким наш ректор Василь ТАРЧИНЕЦЬ веде розмову з Києвом; №4 - помічник народного депутата Верховної ради України Михайла Сятині - Василь ДЕРИЧ (в центрі) спілкується з рекітчанами - волонтерами фестивалю; №5 - відомі письменники працювали у складі журі (зліва направо): Василь КОХАН, Володимир КОВАЛИК, Петро СКУНЦЬ, Андрій ДУРУНДА, Володимир ФЕДИНИШИНЕЦЬ; №6 - військовий оркестр з артилерійської частини міста Виноградова, (командир полковник Вячеслав Єгоров), створює піднесений настрій гостям та учасникам фестивалю; № 7 - журі зачаровує дитяча творчість; №8 - як добре, що ми у Рекітах.

Володимир ФЕДИНИШИНЕЦЬ,
член журі фестивалю,
тепер уже почесний професор МАЛіЖу.

ФОТОРЕПОРТАЖ

1 fest 11jpg

1 fest 17jpg

1 fest 15jpg

1 fest 16jpg

1festu 26

1 fest 9jpg

1 fest 18pg

1 fest 20pg

У Вас недостатньо прав для коментування. Реєструйтеся або авторизуйтеся.