Спочатку було Слово
 

Коментарі

olja butsek fest saity

«Щоб знову воскресло добро в людських душах!», – підкреслив в розмові зі мною ректор МАЛіЖ Василь ТАРЧИНЕЦЬ.

– Василю Федоровичу, уже давно я мріяла взяти у вас інтерв'ю. Тому дуже щаслива, що сьогодні маю таку можливість. Дякую вам! Скажіть мені, будь ласка, коли народилася ваша перша поезія?

– Десь у третьому класі. Але поезія – це дуже тонка річ. І я тоді на прес-конференції підкреслював, що я не поет, а документаліст, прозаїк. І ті вірші, які я писав, складав собі десь у скриньку, потім переписував у зошит. Потім вони десь забувалися. І так сталося, що я дуже мало опублікував своїх віршів. Наприклад, є в моїй книзі, оцій, що вийшов четвертий том, четверта книга вибраних творів. Там є вірш, можливо, ти звернула увагу, про Рекіти. Я більш серйозно почав писати вірші уже перекладаючися з прози на вірш, уже коли мені було більше років. Я вже тоді мав свій великий досвід. А так у мене віршів дуже мало. Захоплююся художньою фотографією, кіно. Я є тренований для гірських походів як інструктор гірськолижного спорту. І цим я займаюся. Тому вірші – це не моє. Це не мій жанр.

– А все ж таки, мені цікаво, про що Ви написали свою першу дитячу поезію?

– Перший мій вірш був про яблуню, про те, як вона цвіте, листя опадає, журна потім становиться, бо ці листочки губить. Найбільше я, звісно, писав про природу.

Вітер віє, зозуля кує,
і щастя дарує, ми далі йдемо.

Ось такі дитячі роздуми, хоча й не дуже заримовані. Бо, до речі, нас ніхто і не вчив, як це робити. І коли я був делегатом з'їзду юних кореспондентів України, був такий Росоховацький, журналіст газети «Зірка». І він нас вчив, як писати вірш. І мені це дуже пригодилося, стало в нагоді, але це тимчасове заняття, майстер-урок, один раз і потім уже треба ще постійно тренінги, а їх не було. Були потуги Петра Миколайовича Скунця, лауреата Шевченківської премії, відомого поета, голову першого журі фестивалю «Рекітське сузір'я», нас об'єднати. Бо він старший мене, десь тут народився в присілку, це знаменитий класичний поет. Раджу тобі, Олечко, почитати його поезії. Він рано відійшов у вічність. То він тут намагався нас, літераторів усіх, з’єднати. І була така у Міжгір'ї літературна студія «Едельвейс». Багато з неї вихідців є, зокрема, Андрій Дурунда, письменник, я, Михайло Кічковський, поет, Феденишенець, Вовчок, батько цього нашого художника, і багато таких талановитих поетів, прозаїків, журналістів. Це було дуже важко – зібрати нас усіх разом, тому що тоді транспорт не їздив так швидко, а по-друге, не дуже відпускали зі школи, бо було дуже далеко добиратися. Він в села не їздив, як я, ходжу в гумових чоботях, наприклад, дітей збираю по всіх селах, а тут, в центрі десь нас збирав. Ну і те, що ми писали, не завжди друкували, бо треба було прославляти піонерську організацію, десь трішки вождів, а я то не міг ніяк збагнути, чому я це маю робити. І тоді районна газета чи обласна, чи піонерська навіть «Зірка» могла надрукувати. Була така ідеологія, були жовтенята, піонери, комсомольці. Ну і так воно виходило, що та галузь була підтримана фінансами, і газет було дуже багате розмаїття. Але фільтрувалося все, дозувалося, і все те, що ми писали, не завжди можна було друкувати. Були труднощі.

olja butsek fest kinas saity

– Щойно Ви згадували, як ходили по селах у гумових чоботях збирати дітей. Якщо я правильно зрозуміла, то це було тоді, коли виникла ідея заснувати МАЛІЖ. Я не помиляюся?

– Ні. Усе було саме так. У мене вже був досвід від першого з'їзду юних кореспондентів України. Я завжди намагався надрукувати дітей, навіть тоді, коли працював у військовій редакції. А редактор завжди мені про це докоряв, чому дітей у військовій газеті треба друкувати. Я казав, що це діти військовослужбовців, вони живуть у гарнізонах. Я не був редактором тієї газети, а начальником відділу, а раніше був кореспондентом великої газети. Ми могли просунути деякі дитячі твори, хоча утиски були дуже великі. У військовій пресі були обмеження, бо це відомча газета. Потім я навчався в США, де отримав сертифікат інформаційних структур. Побачив, що там багатьох дітей залучають до творчості, не обмежують їх. А тут ще й оце, що я міжнародний громадський діяч і знаюся на законодавстві прав захисту дитини в рамках ООН, ЮНЕСКО. Вони дійсно працюють по-новому. Коли виник МАЛІЖ, я ходив по селах в гумових чоботях і плащі та збирав дітей на фестиваль «Рекітське сузір'я». Призи возив на автобусі. Зараз уже інший формат фестивалю. Є вісім номінацій, на які потрібно триста дипломів, двісті грамот, подяк багато. І це тільки поліграфічна продукція. А ще потрібно багато подарунків. Звісно, це дуже важко, проте мені допомагають керівники відділень, меценати. Але ще мало таких жертовників, які визначають глядацькі симпатії. Їх сьогодні було не дуже багато, але початок є.

– Що нового Ви плануєте запроваджувати на фестивалі?

– Уже є формат майбутнього фестивалю, який проходитиме під гаслом «Ми зернятка твої, Україно!». Треба подумати, як ці зернятка визначити, яка тематика буде майбутнього фестивалю. Це дуже важливо. Цьогоріч фестиваль проходив під гаслом «Чисте довкілля – багата Україна». Ви бачили, що державний природоохоронний парк «Синевир» подарував нам красивий банер, який назавжди залишається в Міжгірському професійному ліцеї. Тематика наступного фестивалю буде приурочена національним меншинам, які проживають на території України: греки, татари, молдавани, угорці, румуни, німці. Лише Закарпатська область нараховує близько 11-12 національностей. Слід почути іноземну мову. Ось, наприклад, ми чули виступ дитини, яка співала на івриті. Вона єврейка. І це нормально, адже «Рекітське сузір'я» - Міжнародний фестиваль. Ми мусимо про себе заявляти. Це чудово, якщо діти писатимуть вірші російською, угорською, молдавською, чеською та іншими мовами. Цим вони зможуть поглибити свої знання. Ми дуже мало знаємо про меншини України. Я намагаюся навчити керівників і дітей різних верховинських слів, наприклад, «цюря», «біглазі», «конва», «патик», бо люди цього не знають. Я вважаю, що в українській мові має бути містечковий говір. Добре, коли галичани використовують свій діалект, а закарпатці – інший. І якщо вони не можуть порозумітися, то завдяки українській мові, яка об'єднує всі національності, мають можливість зрозуміти один одного.

olja butsek fest duplomy saity

– Василю Федоровичу, Ви розповідали, що почали писати в третьому класі. А яким був Ваш перший твір?

– Коли я починав писати ЮНКОРУ, я написав свій перший твір одразу в «Зірку», навіщо писати в себе в районі, одразу ж в «Зірку». Я взяв конверт і написав: «Зірка, орган центральної піонерської організації, телефон, номери, усе написав». Замучився вже це все писати, бо це велика адреса. І написав вулиця Воробскова 22 місто Львів. Редакція газети «Зірка». І моїм першим твором була замітка «Збираємо металобрухт для виготовлення автобуса». А я автобуса ще ніколи не бачив. Але десь на малюнках у газетах таки бачив його. Рекітські школярі зібрали металобрухт для виготовлення автобуса, бо в нашому селі він не ходив. І ми прагнемо, щоб десь колись він тут ходив. А вони взяли і надрукували ту мою статтю. Потім я ще й проблеми мав. Комсомол мене висварив, що це я – дитина, про якийсь автобус пишу, що в село не ходить. Комунізм крокує – все буде нормально. Буде автобус, програма є. А я не знав, який там комунізм крокує. Чи то чоловік який, чи хто.

– Ви розповідали, що захоплюєтеся художньою фотографією. Що саме любите фотографувати?

– Я люблю «полювати» за цікавими епізодами. Правильно кажуть: «Перш ніж натиснути на кнопку фотоапарата, фотографу, як і поету, треба побачити образ». У мене є багато фотографій, які побували на різних конкурсах ще тодішнього СРСР. Була така газета «Комсомольська правда», і там перемогла моя фотографія «Їжак слухає радіо». Я дуже довго підловлював його погляд. Їжачок торкнувся своїм носиком у радіоприймач і перемкнув його на другу хвилю. З цим знімком я зайняв друге місце. Мені надіслали такий гонорар з цієї газети, що я міг купити собі два фотоапарати. Я купив фотоапарат «Київ» (широкоплівочний), дуже потужний був фотоапарат «Салют», я його купив. У мене є фотоапарати «Іскра», «Смена 2» та «Москва». Тобто вдома в мене є ціла колекція фотоапаратів. Я фотографією зараз теж захоплююся, але вона зараз стала більш електронна. І якщо ти зі ста фотографій хоча би одну вихопиш, то це дуже добре. Але фотоапарат повинен увесь час працювати. Я бачив, деякі використовують фотокулемети у авіації. Вони заряджають плівкою, і вона там швидко дубасить і десь з тисячі знімки десь один виходить. Так футбол знімають. Тобто це не дуже легко – сюжет знайти гарний. Треба підловити момент, бути дуже спостережливим. Шкода, що я не можу з вами майстер-клас з фотографії провести, бо я це дуже добре знаю. Я це люблю. Маю поняття передній план, середній і задній. Це в знімку має бути присутнє, як і в малюнку. Фактично, це теж художня фотографія, це теж полотно.

– А коли Ви почали захоплюватися фотографією?

– Десь з третього-четвертого класу. Раніше не було електрики в селі, а як друкувати, як плівку проявляти. Фотобачків не було, треба було в мисці проявляти плівку і тягати її в розчині. Ти навіть цього не уявляєш: світла нема, розчин розливається. А на горі кричать: п'ять хвилин уже пройшло, у воду, у фіксаж кидай. А візьмеш плівку руками, і пропадають найкращі кадри. А ще сховаєшся в підвалі, де бульба є, розлиєш розчини отруйні на бульбу – і що з того буде? А потім треба друкувати – фотозбільшувач можна було купити чи фотоапарат, проте це було не доступно, адже ми не мали таких грошей. Колись це було дорого, та й зараз також. На сьогодні я не маю хорошого фотоапарату. Зараз фотографія стала швидкісною, а раніше треба було проявляти, друкувати, потім віддавати, на цинку виробляли кліше, потім в газеті це друкували. А зараз того немає. Сьогодні скинеш в інтернет – і все. Але кольорова фотографія довго не живе. А от чорно-біла – вічно. За плівкою мала би залишатися історична ієрархія, але прогрес пішов, і від неї відмовилися. До речі, Папа Римський зберігає фото- і кінохроніку в чорно-білому вигляді. Мені казали, що церковні ієрархи прийняли постанову, що їх не потрібно знімати на колір, і вони залишилися в чорно-білому форматі. Це цікаво, тому потрібно дослідити, чи насправді так є.

– Коли Ви здобули друге місце у фотоконкурсі за знімок «Їжак слухає радіо»?

– Тоді я служив у Польщі  старшим лейтенантом, був військовим журналістом. Жив у невеличкому гарнізоні, військово-танковій частині, працював у маленькій армійській газеті. Там я пробув недовго. До мене в лісі на полігоні приблудився їжачок. Він мені спокою не давав, тому що вночі лазив по коробках, шарудів, а вдень спав. Звичайно, я не міг його нікуди відпровадити. Потім я перейшов в інший гарнізон. Його залишив офіцерові. Яка доля цього їжачка – не знаю. Але я його підловив, коли він до мого приймача поліз. Я прив'язав шматок сала, вимастив ним ручку. Він занюхав і приповз до радіо. Я скористався моментом, і сфотографував мить, коли він носиком переключає радіоприймач на другу хвилю.

– Чи мріяли Ви в дитинстві стати відомим?

– Ні, про це я і зараз не думаю. Хоча в мене є своє ім'я, як і в кожного література, але я про це менше піклуюся. Я собі таке говорю: «Якщо я написав книжку, віддав її людям, щоб вони її прочитали, і це вже не моє. Якщо літератор, митець, фотограф скаже, що це не його, нехай люди оцінять, то це дає стимул до нової роботи. Якщо ти просто хочеш стати зіркою, бути на вершині слави, то тебе переслідуватиме гординя, і ти перестанеш по інерції плідно працювати. Тебе будуть вихваляти, часом нещиро говорити, що ти геніальний, і так почнеш забувати про творчість. Пекар пече хліб щодня, тому і ти повинен завтра писати щось нове. Бо якщо не будеш творити і плідно працювати, то й не будуть тебе люди знати.

– Ви вже 14 років поспіль проводите Міжнародний фестиваль «Рекітське сузір'я», на який приїжджають діти з найвіддаленіших куточків України. Він дарує їм море вражень та нових знайомств. Я щиро вдячна Вам за те, що Ви так багато всього робите для талановитої молоді України. Скажіть будь ласка, який фестиваль із всіх 14, на Вашу думку, був найяскравішим та найбільше запам'ятався?

– В Україні часто проводяться типові фестивалі за єдиним сценарієм, без «родзинок». Вони мені не подобаються. Такі фестивалі можуть проводитися для дорослих в селі, районі, де вони можуть відпочити та повеселитися. Ці дійства будуть жити довго, адже людям завжди хочеться розвіятися. Але такі фестивалі не можуть бути творчими. Таким є лише «Рекітське сузір'я». Кожен наш фестиваль є по своєму цікавим, бо має якусь тематику. Щороку в нас нова програма, концепція, гасло. І над цим потрібно працювати. Уже зараз ми ознайомили дітей із тематикою наступного фестивалю. Як ректор МАЛІЖу, засновник цього фестивалю, його генеральний директор я не хвилююся, бо знаю, що усі мають достатньо часу для того, щоб підготуватися до наступного фесту, аж цілий рік. Раніше ми в положенні прописали, що слід оголошувати тематику фестивалю за два місяці до проведення. Але я від цього відмежувався, бо це не добре. За два місяці ніхто нічого не зробить. Зробить, але не так якісно. У цьому я пересвідчився. Кожен наш фестиваль має цікаві, дивні, часом кумедні історії, тому визначити найкращий – неможливо. Деякі з них можна розповісти, а деякі – небажано, бо я пропускаю їх через своє серце, потім думаю – чому така комедія вийшла з того.

– Василю Федоровичу, стоячи на Коваликовому полі на першому фестивалі юних талантів «Рекітське сузір'я», чи мріяли Ви, що через 14 років відбуватиметься такий грандіозний захід з великою кількістю конкурсантів?

– Я в це вірив, проте твердої впевненості не було. Ми йшли непрокладеною дорогою, вузькою стежиною йшли до широкого русла ріки і широкої долини. Час від часу, місяць від місяця, рік від року ми все більше і більше набирали обертів. Зараз у нашої Міжнародній Академії літератури і журналістики нараховується понад 860 членів МАЛІЖу. Це велика частина. Звичайно, деякі вже випустилися, вже давно втратили зв'язки з нашим МАЛІЖем, бо вони вже дорослі люди, проте вони вже є почесними членами МАЛІЖу. А до нас все більше і більше прибувають нові МАЛІЖани. І цей фестиваль також приніс нових МАЛІЖан, я зараз буду розбиратися, скільки тут вступників є, які подали документи, чи всі вони відповідають вимогам Статуту. Уже в вересні буду зараховувати до МАЛІЖу нових її членів, думатиму, як вручати їм квитки, символи наші, і як вони будуть готуватися до наступного фестивалю. Про це вже мають подбати керівники відділень.

– Поділіться зі мною курйозним випадком, який стався на одному із 14 фестивалів «Рекітське сузір'я»?

– Таких екстремальних випадків на фестивалях у мене було багато… Один я тобі розповім. На першому фестивалі «Рекітське сузір'я» не було інтернет – зв'язку. У світі він був уже давно. На перший наш фестиваль приїхали діти з Канади, США та Польщі. І тут не можна було подзвонити з мобільного. Діти загубилися! Батьки не знають де вони, бо нема зв'язку. І вони телефонували Президенту України, що їх дітей десь немає. Вони в якийсь ліс заїхали. І ніхто не знає, де вони є. Зв'язку немає. На годиннику 5 ранку, я ще сплю собі вдома спокійно, аж тут до мене приходить начальник «Київстару», у Львові вже був мобільний зв'язок, пан Володимир. Він мене розбудив, а я дуже здивувався, чому ж до мене приїхав? Я ж його не запрошував. Кажу: «Володю, чого ти приїхав?» А він відповідає: «Був дзвінок з президентської адміністрації міністрів зв’язку. Десь дітей Ви погубили». Я кажу: «Та ні, нікого ми не губили. Всі діти на місці. Ми перевірили». Діти розташовувалися в нашому селі. «Просто зв'язку нема, - пояснив я. – Давай разом подумаємо, як усе виправити. Є вишка «Сколе», з якої зв'язок іноді проривається на Коваликове поле, але дуже слабкий – всього одна поділка. У Студеному, на висоті, на горі живе бабуся. І там треба лізти на грушу, і тримати телефон так, щоб дістати сигнал. А бабуся бере гроші: 5 гривень, 15, бо розхитують грушу. Через це дерево пропаде. І вона собі такий бізнес влаштувала. Володю, проста ситуація. Я військова людина, тому знаю, як на полігоні дається зв'язок. На вишці «Сколе» підійми висоту, труб не жалій. І тоді телефонний зв'язок буде іти й на Коваликове поле». Він мені подякував і повернувся. Через півдня була поставлена секція нових антен. Він мені привіз довгий мобільний телефон, не такий, як зараз. Тоді це були такі довгі великі трубки. І я спілкувався з міністром зв'язку та доповідав, що на Коваликовому полі вже є зв'язок. «Київстар» розташував банери, привітання, привіз багато цікавих карточок для дітей. Подарували навіть телефон, який ми віддали на Гран-прі. Це був справді дуже курйозний випадок. І від того тепер є зв'язок з районом, з Коваликовим полем та й з багатьма селами Закарпаття.

– На пресконференції Ви розповіли, як батьки негативно сприйняли Вашу першу замітку. Більше того, батько заборонив Вам продовжувати писати. Проте Ви не зважали ні на що і продовжували прямувати по своїй журналістській стежці. І через багато років Ви стали Заслуженим журналістом України. Як тоді до Вашої творчості поставилися батьки? Чи зрозуміли вони Вас, чи й надалі критикували?

– На превеликий жаль, до того часу моя мама не дожила. Проте батько був іще живим. Він сприймав мене дуже серйозно, бо я вже на той час був офіцером. Це була серйозна людина, як і я. Батьки мене завжди добре сприймали і ніколи не корили за те, що я обрав таку професію.

– Усіх присутніх на фестивалі Ви познайомили із загадковим гостем. Розкажіть трішки про нього, будь ласка.

– На цьогорічний фестиваль я привіз мамонта. Так, ці звірі вимерли. Проте один із них воскрес, і я випадково з ним познайомився. Розповів йому про наш фестиваль, і він захотів побачити МАЛІЖан. Тому я й взяв його з собою і познайомив з усіма учасниками фестивалю «Рекітське сузір'я – 2017». Добро вже давно вимерло, як і мамонти. Проте один таки воскрес. Він зробив це неспроста. Мамонт хоче, щоб разом із ним воскресло добро в людських душах.

– Усім учасникам фестивалю Ви дали завдання: дати ім'я нашому гостю, адже він його забув. Як же тепер можна називати мамонта? Яке в нього ім'я?

– Варіантів у нас багато. Проте найбільше сподобалися такі: Сузірятко, Маліжик, Сузірчик.

– О, це чудово. Ім'я Сузірчик запропонували саме ми, Червоноградські МАЛІЖани. Раді, що воно Вам сподобалося.

– Так, усі імена, придумані дітьми, просто чудові. І їх так багато, що остаточного ми мамонту так і не дали.

– Яким Ви бачите наш 20 ювілейний фестиваль «Рекітське сузір'я»?

– 20 фестиваль буде надзвичайно великим. З'являться нові керівники – наші вихованці, вихідці з МАЛІЖу.

– Дякую Вам, Василю Федоровичу, за цю розмову. Я безмежно щаслива, що поспілкувалася з Вами в режимі інтерв'ю. Бажаю Вам міцного здоров'я, щастя, успіхів, мирного неба над головою, наснаги та сили для проведення багатьох наступних наших фестивалів.

– Дякую і тобі, Олечко! Бажаю подальших успіхів і творчості!

Ольга БУЧЕК
Червоноградське відділення МАЛіЖу

У Вас недостатньо прав для коментування. Реєструйтеся або авторизуйтеся.