Спочатку було Слово
 

Коментарі

balagura tetjana

Збірку Василя Малишки «У землях багатооких» (Ужгород, 2015) аналізує керівник Полтавського відділення МАЛіЖ, Герой України, Лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії «Кредо Івана Франка», член Національної спілки журналістів України Тетяна БАЛАГУРА.

І знову випала мені щаслива нагода помандрувати віршами. Цього разу збірку «У землях багатооких» презентував автор – Василь Малишка. Уже юнак зеленоокий! А знаю я його восьмирічним диво-хлопчиком, який вразив свідомо обраним шляхом і переконаністю в тому, що відкрив найважливіші у світі істини.

Збірка поезій (серед них переважно верлібри) – вищий щабель поетичних пошуків юнака. Зазираючи в його творчість щороку, пізнаючи все нового Василя-віршописця, порівнюю, аналізую, шукаю, вчуся. Мабуть, саме тому хочу поділитися враженнями, замішаними на власній симпатії й бажанні зрозуміти ще одну креативну особистість через призму Слова.

З мостами калиновими тесаними пов'язано чимало лейтмотивів фольклору. Василь вкладає в цей образ і нове бачення. Образ мосту – тонка кладка єдності зі світом. Вона може руйнуватися на межі катастроф, де «тиснуться одне до одного люди, качки, риби, камені». Мости закладають «бруківкою в кожне місто», де губиться сакральний зв'язок із землею, тому треба напоготові тримати «клунок на палиці із сумнівами і картою», що гойдаються як «вічний маятник життя» (за І. Малковичем). Чи проростають мости квітами, чи брудом і жахом, чи перерваними нитями. Буває по-різному…

А ще ведуть вони до бáтьківщини – рідного Закарпаття, що проглядає між рядками то в образі Ужгорода – Ужа, то батька – матері, то гір – хвої у квадратику вікна. Рідний край асоціюється з квасолею і горами, що сидять «за одними столом» із ліричний героєм, із крисанями горян, із фортецями-фрегатами і вірними собаками-янголами;

і весь цей у темряві світ
стає живим стає образним
стає солодшим від будь-яких втіх
стає казковим не чутно і руху ніг
і втоми й буденних думок
…а ось вже і мій поріг…

Ще один архетип фольклору – поріг. Василь Малишка перетворює його у своєрідний Рубікон життєвих магістралей. Усе так просто: від порогу – у світи, із мандрів – до порогу отчого з вантажем вражень і досвіду, настояного на обличчі «неба в веснянках», на шелесті «пошуків щастя», на календарних листках стертих днів…

А ось і піраміда асоціацій: ранкові півні – церковні дзвони – машини. Із долини – угору, з гір – у серце раниме. Вершини-атланти тримають на плечах сонце в ореолі юнацьких мрій і молитов недільних. І щастя поруч? «Навколо все є, хоч нічого й немає»… Дивний оксиморон чи таємниця життя, що відкривається тільки обраним? Як для кого… Бо вагітна земля піднімає над світом світанок нового дня і простеляє дорогу-міст у прийдешнє тому, хто зважився-таки ступити крок.

Проте часто прорізається у Василевій поезії криптограма «сам». Ліричний герой «шукав собі тиші», «втік від балачки», шукав свого місця. Але, на жаль, часто відчував себе вівцею, «котрою також хтось керує». Він «сам шкандибав до обітованих земель», сам на сам лишався з морським дном утопій, шукаючи самовизначення, самовираження, самоаналізу, самокубізму і… тиші.

Тишу шукає між хмарами, між паперовими вікнами книг, у «чотиристінні кімнат» багатокнижних, за овидом на землі, де

одне намагання цвісти
одне прагнення дільче віти
один шлях й невідомо який…

Але радість може бути й у самотності, у чеканні весни, у компанії байдужої кішки, у простому фото в рамці, у захаращеному Інтернеті й плітках колег. Бо життя завжди «тече Ужем», тепліє на крилах метелика, ховається «в пошуках щонайкращого слова», у природі виживання земляків, яких мають за волів «праги, аргентини, іспанії».

А вони, ці карпатські Хемінгуєї, ці вільнолюбні українці, «в сірникових коробках сердець» бережуть волю, знов беруться й «ведуть за собою», піднімають «всі мечі», коли «близько загарбники». І гинуть, і «гори плачуть за далекими Василями» (так автор свідомо асоціює себе із захисниками Вітчизни, стає в їхні ряди).

Василю щастить на розумних і творчих людей, які були, є й будуть поруч. Він пірнає у творчість класичну й сучасну, захоплюється кіно й джазом, вчиться думати й шукати нові рими й метафори. А це провокує свіжі думки, бо чим більше знаєш, тим більше не знаєш і почуваєшся «ще більшим дурнем». Досить свідома думка розумної людини, яка не сподівається, що Хтось «вручить крила». Лялечка ж може стати й метеликом, і бабкою, і бджолою… Вибір вагомий і, гадаю, вже намічений!

Кожна творча особистість вивершує свій мікросвіт у хаотичному макровсесвіті буденності. Комусь там відведено тепле місце під сонцем, іншому – блакитна лагуна на атлантичному острові чи затишок на вітрах перевалів карпатських. Василь, як на мене, і досі в пошуках. Його «драбина із вікнами все далі по колії суне». У який бік? До Андромед і зоряних висипів, до Себе в суєтності марноти, до земель «багатооких», де мости не спалено, де шляхи не пройдено, де жити треба щастям, говорити щастям і навіть ним мовчати…

У Вас недостатньо прав для коментування. Реєструйтеся або авторизуйтеся.