Світличка

Затверджені рішенням ІV сесії ІV скликання від 29 грудня 2002 року № 36
"Про затвердження символіки села Рекіт".

З трьох запропонованих назв району — Верховина, Межгір'я та Червоноармійськ, обрали Міжгір'я. Теперішнє Міжгір'я до кінця жовтня 1953 року протягом більше 700 років мало назву Волове. А змінилась назва за таких обставин. Уряд Радянської України запропонував Президії Верховної Ради республіки перейменувати 13 адміністративних округів Закарпаття у райони — в інших областях України були тільки райони. А при входженні Закарпаття до складу Української РСР і формуванні в січні 1946 року адміністративного поділу краю залишено в області назву округів як традиційну. До неї, звичайно, звикло місцеве населення. Крім перейменування округів в райони, пропонувалось дати Воловому і іншу назву.

За вікном ХХІ століття. Здається, усе вже досягло зрілості. А найбільше – людська особистість, яка, долаючи терни на шляхах всесвітніх, шліфує свою досконалість, доводить і собі, і світові, що здатна на все. Ми вміємо любити й жаліти, творити добро й давати мудрі поради, пізнаємо світ і себе в ньому. Але де ж межа, біля якої зупинимося й скажемо: "Нарешті! Я все пізнав! Я все зрозумів!"? Де вона? І чи є?

Сьогодні від одного мудреця вимагають знань більше, ніж у давнину від сімох! А з однією людиною іноді знайти спільну мову важче, ніж з цілим народом! Та все-таки пошуки тривають. І триватимуть вічно. Бо в удосконаленні людини – зміст її життя. Бо найважливіший плід її зусиль – власна особистість.

Процес становлення людини важкий і трудомісткий. Удвічі важчим він стає для тих, хто не вкладається в рамки буденності, а пером чи пензлем, словом чи ділом торує неходжені стежки макрокосмосу людського буття.

У Рекітах мені все миле й дороге, бо ж недарма знаходяться вони посеред світу.

Рекіти - колиска мого дитинства і батьківщина Малої Академії літератури і журналістики і є дитячою перлиною.

Рекітськими стежками мандрували опришки на чолі з легендарним провідником Олексою Довбушем. Не раз бували вони і у Шатниковій Кичері, де за народними переказами сховані їх скарби... Село Рекіти лежить біля підніжжя Бескіду і Близниці, по обидва береги гірської притоки річки Ріки. Глибокі зворини порізали територію села на окремі горбочки на яких знаходяться обистя рекітчан, а саме Лукижі, Ялина, Марковлята, Затінь, Путь, Зворяни, Кичера, Млака, Кінаші, Обочина. За хатами тягнеться смуга загород, а далі верхи, вкриті сторічними смереками, а тепер покорчовані і перетворені та сільськогосподарські угіддя: Ріг, Ялина, Підкути, Перенизь, Шийка, Черенина, Берце, Тюховий, Ярівки, Мильові Кути, Кошари, Лаз, Кравцівське, Лукачка, Долина, Голин Верх, Ріг, Щовб, Осовня, Мазурки, Масянки, Тисовець, Перелуки, Кринички...

З топонімічного словника ми дізнаємось, що назву, очевидно, принесли з собою втікачі з Галичини, де здавна відоме прізвище Рекіти. Ця назва походить від слова "рокити" тобто верби. Але в одній із легенд розповідається, що якийсь дуже багатий феодал вирішив побудувати собі замок на горі. Замок повинен мав бути міцний і тому його будували з каменю. Камінь доводилося носити на гору в руках і праця ця була дуже важка і непосильна. Люди страшно втомлювались, знемагали, часто помирали від непосильної праці. На їх місце прикажчики феодала приводили інших. Не один раб мріяв втекти звідси, але це було майже неможливо. Втікачів зразу ловили і карали нелюдськими карами. Через це і місцевість, яка входила у власність феодала дістала назву Мукачево – це від слова "мука". Ось так виникло Мукачево. Однак не всіх рабів вдалося покорити. На будівництві замку працювали три товариші. Ім'я одному з них було Рекіта. Злиденне життя змусило їх втікати. Пізнім вечером, коли втомлені працею люди полягали спати, вони осідлали трьох коней і мимо варти поскакали у густі ліси. Ранком, виявивши втікачів, прислужники феодала кинулись на розшуки. Але втікачі виявились мудрішими за своїх гнобителів. Почувши гомін, три товариші зрозуміли, що то їх шукають, і почали думати, як врятуватися від смерті. Довго вони думали, але придумати нічого не могли.

У мене є найкраща рогата кізонька, дуже гарна на колір – сіра. Вона високо стрибає, а коли я йду до неї, хитає головою – ніби радіє, що побачила мене. Я підходжу до неї і даю їй хліба та солі.

У мене є улюблена корова, яку звати Квітка. Всього разом є три корови, але мені з усіх трьох чомусь сподобалася Квітка, тому що то я дала їй таке ім'я. Коли я йшла корови пасти, то їй завжди давала шматок хліба.

Одного разу ми усі вигнали худобу пасти. Мені виповнилося десять років. Я винесла пекти шашлик і сало і стала пригощати усіх дітей, які зі мною скотарили. Мене усі поздоровляли з днем народження. А тим часом мої корови пішли до лісу.

У мене є найкращий друг – собака Боско. Він весь чорний, тільки підборіддя і лапки білі. Боскові рік від роду. Одного разу ми пішли копати картоплю в урочище Кочерганка, а Боска залишили вдома. Я поставила кросівки надворі біля хати і пішла до корови.