Репрезентую військового журналіста, удостоєного звання «Заслужений журналіст України», головного редактора суспільно-громадської, правничої газети «Акцент», письменника, автора понад 14 книг художньо-документального жанру Василя Федоровича Тарчинця, уродженця с. Ректи, що на Міжгірщині. Службу в армії завершив у званні полковника на посаді начальника прес-центру Західного оперативного командування у 1998 році.
Він автор книг «Місія миру», «Стерня Кошицького». «Вартові незалежності», «Нас кличе Україна», «Кредо життя», «Архітектор із Звенигородщини», «Село у підніжжя Кичери», «Полковник із Ясеня», «Кепа», «Дарувати радість людям». За його сценарієм створено двосерійний відеофільм «Ти поклич нас тільки, Україно».
Та для мене, педагога, з його багатогранної діяльності виокремлюється робота у напрямку опіки над обдарованою шкільною молоддю. Він – ректор Малої Академії літератури і журналістики. Започатковане ним свято розуму й таланту «Рекітське сузір'я» збирає до ватри над Рекітами творчу молодь майже з усього світу.
Але сьогодні не про це. Любителів літературної творчості мені хочеться познайомити більш широко з цією неординарною особистістю, а саме через героїв книжок письменника. Якщо почнеш читати його твори, то вже не зупинишся, дочитаєш до кінця. Будучи сам вірним сином своєї Батьківщини, він шукає по всій Україні собі подібних.
І пише… Пише тільки правду, бо герой його твору не вигаданий, а реальна особистість. А тут вигадкам та домислам зась, бо що скажуть читачі, знайомі героя. Візьмемо одну з перших книжок письменника – «Місія миру» (1997). Її я вибрав не випадково. Це документально-публіцистична повість про створення Збройних сил самостійної незалежної України. Кращої інформації на дану тему я не зустрічав. Засоби масової інформації, ми прекрасно знаємо, як інколи подають ту чи іншу подію, чи процеси, що відбуваються в державі. Тут же ми бачимо живих людей, їх діяльність, відкрите особисте життя, досягнення й невдачі чесних патріотів, які, створюючи молоду Українську Армію, долали чи малі перешкоди.
Як не розповідь – то великий шмат короткої новітньої історії молодої Держави. Першому міністру оборони України генерал-полковнику Костянтину Морозову я і тоді симпатизував. Та зараз, після прочитання книги, я переконався, що справу будівництва нової власної Армії України робили люди чистими руками та чистим сумлінням – патріоти-українці. Луганчанин з Донбасу до цієї посади йшов не протореною стежкою. Від льотчика, командира авіаційної ланки, начальника штабу ескадрильї, командира ескадрильї, командувача авіаційною дивізією до начальника штабу повітряної армії стратегічного призначення. І все це – за межами України. Так мало статися, що проголошення України самостійною державою, застало генерала Морозова саме на Україні. Важка ноша патріота. Та розуміння поняття «патріотизм» самим Морозовим переконає будь-кого, бо він вважає, що патріотизм – це сприйняття долі держави, як своєї власної. А ще добре розуміє, що Армія – це гарант держави. Уберегти б цю людину на цій посаді…
І все ж, письменник переконує читача, що Україна багата патріотами. Наступна розповідь про четвертого військового міністра – генерал-лейтенанта Олександра Кузьмука. Новий міністр бачив широкий спектр завдань, які тоді стояли перед молодою Армією. У ньому багато що від Суворова з питання ставлення до особового складу і, зокрема, до солдат та ветеранів війни. За його командування набрали обертів стосунки з іншими державами – членами НАТО в рамках програми «Партнерство заради миру». Він дбав про всебічну підготовку командного складу. За п'ять років 370 українських офіцерів опанували іноземними мовами, а 158 пройшли підготовку у військових навчальних закладах США, Великобританії, Німеччини. Він сам є прикладом високого професіоналізму. Головний танкіст України доказав, що вміє керувати сучасними високотехнологічними танками: англійським «Челінджером-І», німецьким «Леопардом», американським «Абрамсом».
Далі мова про генерала Валерія Степанова – першого командувача військами Прикарпатського військового округу у незалежній Україні. Боєготовність у військах округу була головним завданням командуючого та турбота про людей.
А ще розповідь про начальника головного штабу, командуючого округом, заступника міністра оборони, командуючого сухопутними військами генерал-полковника Василя Собкова. Після розпаду СРСР генералу Собкову пропонували продовжувати службу у Збройних Силах Росії. Але він захотів прислужитися своїй Україні. На усіх командних посадах авторитет генерала тільки зростав.
І далі опис життєвого шляху ще одного відомого командарма – генерал-полковника з Рівненщини Петра Шуляка. Усюди, де б він не служив, головною метеою його було: зміцнити, піднести, утвердити молоду незалежну Українську державу.
Друга частина книги «Місія миру» присвячена саме співпраці Збройних Сил України із зарубіжними арміями світу і, зокрема, з НАТО. Ці розповіді можуть переконати пересічного громадянини, що саме співпраця – гарантія безпеки нашої держави.
І ще. Ця книга є великою енциклопедією для юнаків і дівчат, які мріють присвятити себе службі в Українській Армії. Тут досить детально описано службу миротворців у колишній Югославії, спільні багатонаціональні миротворчі навчання в Україні, США, Польщі. Дуже цікаво автор розповів про українсько-польський батальйон «Укрполбат».
Книга «Кредо життя» - це розповідь про людину, яка є краще винятком, а ніж життєвим правилом у нашому суспільстві. Бо на фоні, коли багаті багатіють тільки для себе, герой книжки Володимир Кожан – людина нової формації – бажана, потрібна нашій державі. Це підприємець, господар нового зразка, меценат. Відомий як у нас так і далеко за межами України. Автор ніби демонструє сучасній молоді, як може сільський юнак, своєю настирливістю, піднятися так високо – до директора ТзОВ «Краківський ринок», до почесного Президента регіонального благодійного фонду «Земляки», до шеф-редактора газети «Час примирення».
Володимир Дмитрович Кожан – проста, щира, щедра, талановита людина нагороджена рядом високих державних нагород. Ця людини допомагає не тільки тим хто просить допомоги, аоле й сам, їздячи по містах і селах Львівщини, вишукує, кому допомога потрібна. Особливе в нього ставлення до обездолених дітей і, взагалі, до підростаючого покоління. Він сьогодні бачить майбутнє, тому і працює для нього і на нього. Ось яких би людей до руля нашої держави!
Наступна книжечка «Архітектор зі Звенигородщини» про ще одну постать – Олександра Гуковича. Переконливо про нього говорять його ж творіння: музей історії військ Прикарпатського військового округу, спортивний комплекс Прикарпатського військового округу, Трускавецький військовий санаторій, Військовий санаторій «Шкло», готель ПрикВО та інші. Коли побачите ці унікальні споруди, то оціните зіркову величину цієї людини – головного архітектора Львівського проектного інституту Олександра Володимировича Гуковича. Ця книжечка прислужиться тим молодим людям, які побажають стати архітекторами.
Свій, далеко неповний огляд творчості Василя Тарчинця, хочу загострити увагу на ще одній майже кишеньковй книжечці «Стерня Кашицького». Я перечитав цей твір кілька разів так і не зрозумівши, що читаю: легенду, казку, міф, чи розповідь про реально живущу між нами людину? Не знаючи автора особисто, так би і залишився без висновку. Прочитайте і з вами буде теж саме. Хіба можна повірити, що земна людина без рук може бути вміру багатою, бо займається підприємницькою діяльністю та бути меценатом з великої букви, бо має велику душу. Та важко сприймається факт, що цієї від Бога людини уже немає серед нас – Володимира Кашицького.
Побажаймо Василеві Федоровичу Тарчинцю подальших успіхів у його багатогранній творчій і громадській діяльності на ниві МАЛіЖу.
