Спочатку було Слово
 

Коментарі

Мініатюру аналізує письменник Олександр Папченко

 Привіт, дітлахи! Сьогодні ми з вами аналізуватимемо твір Лізи Вигузової "Машка і Дощ". Ліза написала його, ще будучи шестикласницею. А ще Ліза бере  участь у роботі літературного гуртка "Фламінго",  детальніше про який можна прочитати на сторінці нашого сайту в рубриці "Дитячі клуби".
Отже, за встановленою традицією прочитаємо твір, який будемо розбирати, аби  мати уявлення, про що йтиме мова. Читаємо:

"Машка і Дощ"

В одному селі жив пастух. Мав він двох коней. Звали їх Дощ і Машка. Дощ був грайливий і ласкавий, а Машка - хитра і бойова. Випустив їх пастух в чисте поле. Почали вони пустувати. Дощ почав виписувати круги перед Машкою, летить, в небо дивиться, шовковою гривою виграє... А Машка вирішила пожартувати. Виловила момент, майнула вбік і гайнула до лісу. Залишився Дощик сам. Оглянувся, нудно йому стало. Щипає траву, вухами водить, слухає цвіркунів. Кличку Дощ отримав за те, що за версту чи то чув, чи  то відчував дощ. Як стрепенеться, заб'є копитом, то всі в селі знали: бути грозі. А Машка тим часом забігла в гущавину і зупинилась. Раптом чує - щось не те. Озирнулась, а ззаду дивиться на неї величезний вовк. Крадеться, наближається, очі в нього круглі, жовті, не змигнуть. Потім показався ще один, а з другого боку з кущів - ще два. Куди не кинься - вовча паща. Заіржала Машка щосили. Вловили чулі вуха Доща тривожний клич. Вмить домчався він до лісу. Бачить - стоїть Машка спиною до дерева. Один розпатланий вовк бік зализує, а інші вже зовсім близько оточили Машку. Дощ рвонувся і збив з ніг найбільшого вовка. А заднім копитом влучив в лоб іншому. Позадкували вовки, Машка і Дощ вискочили з хащі і поскакали назад на луг. Тут прийшов пастух і відвів коней додому. Стомлені коні поїли. Машка поклала свою голову на мокру спину Доща. Засинаючи, вона думала, що Дощ дуже гарний. А вона не така вже й хитра...

 Одразу важко зрозуміти, що перед нами: казка, бувальщина? Перші речення написані так, як звичайно починаються казки: "В одному селі жив пастух. Мав він двох коней..."  (Ви бачили такі фрази на початку інших казок: "Жили-були дід та баба"; "В одному селі жила..." і т. д.), але далі, в самому тексті, ми не бачимо нічого казкового. Все написане Лізою є в реальному житті - вовки, коні, які відбилися від табуна, недбайливих пастухів. І все-таки ця розповідь не реалістична. Хоча б тому, що коні в творі зовсім по-людському розлого і глибоко мислять, та й взагалі думають по-людському. То що ж  це таке? Це притча. Розповідь Лізи Вигузової "Машка і Дощ" написана в жанрі притчі.

Що це за жанр - притча? Притча досить схематична,  адже її ціль - не відображення подій, а повідомлення про них. Притчу часто використовують з метою прямого настановлення. Приклади притч. Перше, що спало мені на думку, це "Пісня про Сокола" М. Горького - притча про сенс життя. Або от відомі біблейські притчі, та ж  "Притча по доброго самарянина"...
Загалом притча нагадує казку тим, що всередині всілякої доброї казки схована повчальна історія, але,  все-таки, не кожна притча є казкою. Але зараз не про це, бо тоді наша розмова зіб'ється з теми.

Отже, притча "Машка і Дощ" Лізою написана досить зграбно, але все  ж таки не позбавлена недоліків. Давайте розглянемо плюси і мінуси цього тексту.
Ліза приступає до діла без зволікань - декількома словами описує загальну диспозицію. Можна сказати, завязку майбутньої дії:
 а)герої її притчі - коні - "...мав двох коней. Звали їх Дощ і Машка."
 б)у коней різний характер - "...Дощ був грайливий і ласкавий, а Машка - хитра і бойова."
 в)коні пасуться самі, без нагляду - "...Випустив їх пастух в чисте поле."

За вміння економити слова ми ставимо Лізі плюс. Адже, зекономивши слова в одному місці, ми за небхідності зможемо бути багатослівнішими в інших, важливіших для твору, місцях. Так що загальний обєм твору не зміниться. І взагалі бажано не використовувати зайві слова. А то читач - він такий - набридне йому чекати обіцяної автором пригоди, і він  відкладе книгу.

Тепер те, за що поставимо мінус - плутанина з часами. "Як стрепенеться, заб'є копитом, то всі в селі знали...". "Стрепенеться" - час теперішній, "знали" - минулий. Чому не "знають"?

Далі. Дощик "вухами водить". Це дієслово "водить", як мені здається, тут не зовсім добре. Воно не характерне для коротких і насторожених рухів вух коня. Хоча можна, звичайно, сказати і "водить", але ж є синонім - "пряде". Це трохи застаріле слово у даному творі було би доречним. Тим більше, що далі ми бачимо слово "верста". Слово старе. І воно не здається нам чужим серед інших слів, якими розповідається ця історія, або, як висловлюються розумні дорослі критики, не випадає з контексту. І така задумана стилізація разом з "верстою" працює на користь автора.

Підсумок: В цілому притча написана правильно, і, як і вимагається від притчі, повчально.Всі слова, або майже всі, стоять в ній на своїх місцях. Всі слова, або майже всі (що це за "домчався"?) правильні і правильно між собою поєднані, тож читати притчу легко. І цей, на перший погляд, головний плюс тексту, його гладкопис, обертається головним його недоліком - нема в притчі незвичних сполучень слів, розмов чи описів природи або хоча б чогось такого, що здивувало б нас. І змусило би запам'ятати притчу. Отже, незвичних, нових сполучень. Бо таких от схожих історій про коня (курча, кошеня, слоненя), котрі через свою ж необережність потрапляють в складну ситацію і яких, дуже багато. Але якщо сюжет вже старий, то писати його треба по-новому.

Ось приклад того, як відому всім думку, або точніше, почуття, по-новому описав Геннадій Шпаліков у своїй поезії "Я шагаю по Москве":

..."Голова моя пуста,
Как пустынные места,
Я куда-то улетаю
Словно дерево с листа."

Задумана неправильність сполучення слів - ось один із секретів особливості цієї чудової поезії. Звичайно, адже ми звикли слова "пустинні місця"  повязувати з описом закинутої місцевості. Заплющиш очі, промовиш "пустиннні місця" і бачиш якісь задвірки. Але тільки не пустоту в своїй голові. Це, здається, непоєднуване поєднання слів впадає в вічі. І запам'ятовується.

Але, звичайно, якби казкова особливість  вірша Геннадія Шпалікова обмежувалась тільки новизною слів і їз розстановкою, то хіба було б це диво? Всі писали б такі прекрасні поезії. Там, в поезії, ще є щось таке... Зрештою, на те воно і диво, щоб ніколи не бути розгаданим до кінця.