Прозову мініатюру Людмили Рубцової із Полтави аналізує наш літредактор, критик-рецензент Олеся Василенко із Києва. Сподівааємося, що до її порад прислухаються й інші автори, які відвідують нашу творчу майстерню і парацюють у прозовому жанрі.
«Востаннє обертається й шепоче: «Прощавайте!»
Так закінчується твір Люди Рубцової «Прощання». Ці слова шепочуть потріскані, вкриті смагою вуста літньої жінки, коли вона вицвівшими очима дивиться на шлях, по якому простують її діти. І все було б ідилічно й сентиментально, якби, до слова, діти приїхали на гостину до старенької матері й оце від'їжджали, щоб навідатися на наступні свята.
Та яскраву картинку руйнують материні сльози, її тихий відчай. Варто ступити ще крок і позаду залишиться ціле життя, де «щасливі були разом», а попереду простягнуться вишморгані тисячами ніг коридори будинку для літніх людей.
Тема, що її торкнулася авторка, могла бути втілена в оповіданні, повісті, романі… Могла. Та саме тому, що Людмилі вдалося намалювати цілу картину навіть не на кількох сторінках, а кількома реченнями, є виразним показником непересічного твору.
Людмила відмовляється від канонічної композиції художнього твору. Та відсутність, чи то пак, розмитість меж між зачином, розвитком дії, кульмінацією та кінцівкою не робить твір юної авторки схожим на масу безликих спроб виділитися з літературного процесу. Людмила не ламає традицій. Вона, використовуючи малярську лексику, зображає своїх героїв за допомогою коротких влучних штрихів (у нашому випадку це однослівні речення, відсутність синтаксичних нагромаджень).
Схематично твір «Прощання» можна зобразити так:
1. зачин – літня жінка стоїть і плаче, дивлячись в слід дітям;
2. розвиток дії – спогади бабці про таку міцну колись родину;
3. кульмінація – старенька мусить переступити поріг будинку для літніх людей;
4. розв'язка – жінка шепоче «Прощавайте!»
Варто також звернути увагу на смислові акценти, розставлені авторкою. Зокрема, на слово «тут». У тексті воно виділене як граматично, так і на рівні символу. Стара вже знає, де мусить провести останні роки свого земного шляху. Але читач ще не здогадується. В такому випадку автор та герой володіють більшим обсягом інформації, ніж читач. Власне саме це й підводить читача до кульмінації.
Мова твору розмовна, не переобтяжена штучними українізмами, молодіжним сленгом. Образи прості для розуміння, але, натомість, несуть в собі глибокий символізм.
Файно, що Людмила, представляючи в літературі нову генерацію, звернулася саме до теми літніх людей та до форми мініатюри. Аналізуючи сучасний літ процес, складається враження, що молодь геть розучилася висловлюватися лаконічно, не затуманюючи читача багатоповерховими метафорами. Та проблеми форми – лише квіточки у порівнянні з кризою змісту. Коло тем у молодих літераторів зводиться до зображення падаючих з неба баобабів, щоденникових роздумів під впливом маніакально–депресивного психозу та сталкерівських стрілянин.
Авторка звернулася до нетипової в наш час теми – теми самотності літніх людей. А це добра вістка. Тим паче, що в своїх починаннях Людмила не одиначка. А, отже, є певна надія, що літературі, заснованій на духовності бути. Так, як бути поколінню, яке не розпрощається з совістю.
