Спочатку було Слово
 

Коментарі

Шановні користувачі! Зверніть увагу, що ви читаєте архівні сторінки МАЛіЖ.
Актуальні версії документів і свіжі новини ви можете побачити на новому сайті МАЛіЖ – за адресою academy-malig.info

luda tsechel kiev

На прохання адміністрації веб-порталу МАЛіЖ рецензування прозових творів Маркіяна Лехмана «Білий лев», «Снігурі», «Бабусині вишиванки – оберіг!», «Перший сніг» провела Людмила ЧЕЧЕЛЬ, член Національної спілки журналістів України, почесний член Міжнародного благодійного фонду «Духовна спадщина», лауреат мистецької премії «Київ» імені Анатолія Москаленка.

Автор книжок «На пелюстках ромашки», «Обереги маминих долонь», «Купейний вагон». Працює редактором у журналі «Жінка». Співпрацює з тижневиками «Справи сімейні» та «Культура і життя».

Дорогі юні колеги! Насамперед раджу прочитати твори Маркіяна Лехмана. Отож, влаштовуйтесь перед комп'ютером і читайте, бажано з олівцем. Раджу занотовувати думки. А ще: буду вдячна, якщо залишите свої коментарі. Вони допоможуть мені у подальшій роботі над вашими творами.

БІЛИЙ ЛЕВ
(Легенда)

У Львові є багато завмерлих у камені Левів. І серед них тільки один-єдиний Білий Лев. Насправді, це - Князь Лев, на честь якого названо місто. Ні, він не помер, а перетворився на кам'яного Білого Лева.

Вже впродовж кількох віків щоночі Білий Князь Лев поволі, пихато, гонорово (адже – князь!) сходить зі свого кам'яного постаменту і мандрує вулицями Львова, оберігаючи місто від грабіжників.

Таке не кожному дано бачити. Білого Князя Лева можуть побачити тільки добрі люди. Він до них муркотить, наче котик. Але, злочинці, не чувайтеся!.. Князь Лев милувати вас не буде!

СНІГУРІ

Коли навчався ще у третьому класі, вчителька дала домашнє завдання: написати невеличкий твір про зиму, у якому обов'язково має бути речення про снігурів.

Ага, легко сказати: «Напиши!», а снігурів я ще ніколи не бачив... Їжачка бачив, білочку, горобців, синичок, голубів, дятла, чорного лелеку (!), навіть царя звірів – лева у зоопарку. Тільки не снігурів. Довелося «залазити» в Інтернет, розпитувати батьків, заглядати у біологічний довідник. Все ж отримав мало інформації. Тому написав приблизно таке речення: «На гілці гойдалися червоногруді снігурі».

Перед уроком зізнався вчительці, що про снігурів – це лишень плід моєї уяви та фантазії. Вона доброзичливо посміхнулася і похвалила за відвертість. Зрештою, тоді ніхто з моїх однокласників так і «не зустрічався» зі снігурами. Та й батьки запевнили: снігурі прилітають до нас узимку з Півночі, живляться ягодами, насінням дерев, кущів, але вже років з двадцять (мені тоді було лишень десять) чомусь не з'являються у наших краях.

...І ось така зустріч відбулася, як правило, неждано – негадано. Спочатку я закляк, коли побачив картинку: на тендітних гілочках берези, що росте у бабусиному садку, повисли кетяги калини. Навіть не повисли, бо ще й перестрибують з гілки на гілку. З яких пір такі дива кояться?.. Підійшов ближче і впізнав у цих «кетягах» снігурів – четверо птахів. Зовні вони схожі на горобців, але видало їх червоне пір'ячко на грудях.

Я завмер. Снігурі уваги не мене не звертали. Про щось «перемовилися» між собою тихесеньким свистом і махнули на сусідній кущ калини, де залишилося кілька ягід. Почали ними ласувати. Я не став турбувати їх під час обіду. Поспішно відійшов подалі.

Але серце моє наповнилося радістю – таки побачив снігурів!

БАБУСИНІ ВИШИВАНКИ - ОБЕРІГ!

Залюбки одягаю сорочку, вишиту бабусею Лесею. Одягаю до церкви, на шкільні свята, на літературні зустрічі, які часто організовує Червоноградське відділення МАЛіЖ і, головне, на такі заходи маліжан часто запрошують учні місцевих навчальних заходів, творчі спільноти. Зрештою, для фото на сайт Академії я зумисне одягнув сорочку, вишиту бабусею. Ця вишиванка завжди приносить мені наснагу, удачу, є оберегом. Маю їх уже дві.

Першу бабуся Леся вишила, коли щойно пішов до школи. Другу – років два тому. Обидві бережу як святість, хоча з першої вже «виріс».

Не дивуйтесь, сприйміть належно: вони віддають доброю енергетикою, чистотою людської душі, теплотою невтомних бабусиних рук і серця. Першу залюбки позичаю молодшим хлопчикам, бо і їм принесе успіх. Роблю це завжди «за так!», без винагороди. Я – не жаднюга.

Вишивати сорочки – це хобі бабусі Лесі. Мамі вишила дві, татові – чотири (дві з них – ще до того, як батьки побралися). До речі, першу вишиванку татові подарувала не мама, а також його бабуся (тобто моя прабабуся Анна), коли батько був ще зовсім малим... Так і передалася сімейна традиція від покоління до покоління: бабуся першою дарує вишиту сорочку онукові.

Годі злічити, скільки бабуся Леся за своє життя вишила дрібним хрестиком сорочок – і для себе, і для рідних, і для знайомих... Жоден орнамент не повторюється! А ще вишиває ікони, церковні хоругви – дар для храмів. Уміє придумувати візерунки, добирати кольори ниток, бо добре знає символіку кольорів: чорний – журба, смуток; червоний – любов, охорона, радість; голубий – дитинство; зелений – молодість; жовтий – багатство, достаток...

Якось запитав:

- Бабусю Лесю, і як ви встигаєте все робити? Клопотатися по господарству, працювати на грядці, у вас завжди все смачно наготовлене, співати у церковному хорі, брати участь у художній самодіяльності села та ще й «чаклувати» нитками на полотні?..

- А ось так і вишиваю.., - відповіла вона. – Вишиваю здебільшого довгими зимовими вечорами. Зручно вмощуюся на дивані, інколи вмикаю телевізор, біля мене сідає киця Лоліта, тулиться, муркоче, щось розповідає.., я до неї примовляю:

«Ти моє дитятко котяче...» і вишиваю, бува, співаю пісень за роботою. А візерунки, особливо, коли є натхнення, бо без цього не варто братися до такої праці, якось самі лягають на полотно...

ПЕРШИЙ СНІГ

Ще звечора ніщо не віщувало негоди, навіть день перед тим видався відносно теплим, а вранці враз випав сніг. Глянув у вікно – і вельми зрадів, бо дуже люблю зиму! Сніжинки танцювали у повітрі, повільно спускаючись на землю.

Перше зачарування, яке побачив, вийшовши у двір, - кетяги горобини, що ще міцно тримаються на деревах, одягнули пухові шапки. Та не всі були такими причепуреними. На деяких кетягах влаштували сніданок птахи, струсили з них сніг, а на землі залишили кілька неспожитих ягід. Таким дармовим продуктом люблять ласувати сірі дрозди, інші пернаті, які зимують у нашому краї.

Сьогодні – субота, занять у школі нема. Іду в село до бабусі Лесі допомогти відгорнути сніг, зробити стежини. Милуюся білою ковдрою. Чомусь потягнуло мене йти не коротшою дорогою поміж будинками, а через луг, манівцями. Зате першим ступаю по недоторкані землі, вдихаю свіже повітря. У селі, на лузі воно чистіше, ніж у місті, легко дихати. У похмурому небі літають ворони, голосно і невдоволено каркають. Можливо, знову буде сильний снігопад.

Так, принаймні, стверджує народна прикмета.

...Ото перелякався! З-під моїх ніг (вважайте, з-під носа) щось випурхнуло із снігу. Оговтавшись, перевівши подих, здогадався: це були куріпки. Вони люблять ночувати у снігу, адже там тепліше, затишніше. Бува, що і вдень ховаються від холодного вітру та морозу. Не раз вже потрапляв у таку халепу, коли їздив на лижах, але ніколи не вгадаєш, де вони сховалися...

На порозі бабусиної хатини мене зустрів рижий котик Мандарин. Він уперше у своєму житті побачив сніг і не може второпати, що то за диво. Сніжинка впала йому на носа. Мандарин змахнув її лапкою. Потім друга, третя... Котик став ловити білих мух. Не втримався на сковзких східцях і шубовснув у снігову ковдру, тільки голову наставив з-під неї.

Ой, виявляється, що це весело, цікаво стрибати по снігу, пірнати. Але не довго стрибав. Змок, замерз – і чимдужче до хати, на теплий припічок. Там таки краще.

Рецензія на прозові твори Маркіяна Лехмана

ТВЕРДЕ І ЧИСТЕ СЛОВО МАРКІЯНА ЛЕХМАНА

Якось випадково, хоча знаю точно, що випадковостей не буває, прочитала коротеньке есе-легенду  про білого лева у Львові. Зовсім не знайомий мені автор Маркіян Лехман написав коротенький текст «Білий Лев». Оскільки, дуже люблю місто Лева, я уважно перечитала кілька разів той зворушливий текст, який так глибоко запав у душу. Справді, у Львові є багато кам'яних левів, а білий – один. Саме так, на його честь названо місто.

Користуючись нагодою, запитала свого колегу, ректора Міжнародної Академії літератури і журналістики, заслуженого журналіста України Василя Тарчинця чи не знайоме йому це ім'я – Маркіян Лехман. На що Василь Федорович повідомив: Звичайно знайоме - він слухач МАЛіЖу, Маркіяну 15 років. Живе у шахтарському місті Червонограді, неподалік Львова. Він маліжанин, входить до прес-центру веб-порталу "Скарби Папча" відзначений медаллю за творчу працю на сайті. Пише прозу, вірші, мріє стати військовим журналістом.

Ось так і зародилося бажання перечитати твори юного обдарування. Короткі, місткі, простенькі тексти приємно вражали змістовністю, лаконічністю. Відчувається, що юний автор вміє викладати  думки.

Ось, приміром, коротка зарисовка «Снігурі». Хлопчик, якому дали завдання написати твір про зиму з присутністю снігурів, ніколи в житті не бачив того дивного птаха. Але він вперто йшов до виконання завдання: вивчив птаха в мережі Інтернет, розпитав батьків, перегорнув купу літератури… І ось одного разу неждано-негадано на кетягах калини він побачив, упізнав …снігурів! Можливо він і раніше їх бачив, та не знав про існування, а тут така радість!

Головне в цій історії – перше відкриття. Це так само як і зі словом – знайти свій почерк, вміти викласти свою думку й донести її до читача.

Зворушила мене зарисовка «Бабусині вишиванки – оберіг!». Маркіян розповідає про вишиванки, вигаптувані бабусею Лесею, які дорогі його серцю. Автор переконливо пише, що вишиванка завжди приносить наснагу й удачу. А ще він тонко змальовує портрет своєї бабусі Лесі, яка вже вишила не одну вишиванку. Слово в автора щире, барвисте, чисте. Його читаєш, мов випиваєш ковток джерельної води. А ще він вміє зосередити на образі, зацікавити читача. Це не просто красивий набір слів, а й уміло вплетені традиції й побут українців. Автор вміло викладає знання, що, наприклад, червоний – то любов, а ось блакитний – дитинство, зелений – молодість, а жовтий – достаток…

Коли пишу ці рядки, за вікном пролітає перший сніг у цьому році. Наразі пригадався образок Маркіяна Лехмана «Перший сніг». Читала з приємністю. Бо вже між рядків уявляла бабусю Лесю, яку автор полюбляє згадувати в текстах: він поспішає допомогти розгорнути сніг, прочистити стежки. І так ненав'язливо згадує народні прикмети, що коли в небі літають ворони й невдоволено каркають: чекайте снігопадів.

Юний автор пише про те, що його оточує, що його зворушує, що вважає за потрібне донести читачеві. А йому є що сказати. Мова в нього багата, співуча, щедра на порівняння, метафори, епітети… Його образки, так би я визначила цей жанр короткого письма, захоплюють від початку й до завершення. Його слово тверде, мов криця.

Юному обдаруванню хочеться побажати більше читати класиків. Варто пам'ятати, що слово воно лікує й ранить водночас. Рекомендую після написання твору перечитати його вголос. Хоча б якийсь абзац. Ось тоді й видно, що автор хотів сказати читачеві. Можливо, десь розставити наголоси. Якщо цей твір цікавий собі самому, то й хтось візьме з нього користь.

Юний автор шукає й знаходить вдалі образи, пише поезію й прозу. Колись мій колега пожартував: зупинивсь на півдорозі: ні в поезії, ні в прозі. Хочеться вірити, що в Маркіяна своя вірна дорога. Головне – не зупинятися: відшліфовувати кожне слово, вибудовувати сюжети і йти упевнено далі – нести слово до читача. Нехай щастить тобі, друже!

Людмила ЧЕЧЕЛЬ,
лауреат мистецької премії «Київ» в галузі журналістики імені Анатолія Москаленка