Спочатку було Слово
 

Коментарі

Шановні користувачі! Зверніть увагу, що ви читаєте архівні сторінки МАЛіЖ.
Актуальні версії документів і свіжі новини ви можете побачити на новому сайті МАЛіЖ – за адресою academy-malig.info

and durunda

Про рецензента «Творчої майстерні» Андрія Дурунду.

Він народився в селі Рекіти Міжгірського району. У 1974 році на відмінно закінчив Голятинську середню школу, а в 1979-му – філологічний факультет (українське відділення) Ужгородського державного університету.
Служив в Армії, працював кореспондентом і заввідділом обласної газети «Молодь Закарпаття», інструктором Закарпатського облвиконкому, відповідальним секретарем обласної організації Спілки журналістів України, головним інспектором Карпатської регіональної митниці по зв'язках із ЗМІ, головним консультантом прес-служби Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, член Національної спілки письменників України,член Національної спілки журналістів України.
Автор книг романів, повістей, новел та оповідань.
Лауреат Міжнародної літературної премії ім. Б. Лепкого та обласної ім. Потушняка. Проректор Міжнародної Академії літератури і журналістики, голова журі перших трьох Міжнародних фестивалів юних талантів «Рекітське сузір'я».

ТЯГНУТИ ВАЖКОГО ВОЗА...

Писати прозу важко. Це – труд волів, як сказав хтось із мудрих літераторів. Тут треба мати не лише великий досвід життя – що для прозаїка особливо важливе! – а й витривалість, силу. І не тільки моральну. Тому прозаїків значно менше, аніж поетів. А тим паче серед зовсім юних людей, які починають торувати свій шлях у храм мистецтва. І вже лише це заслуговує похвали. До того ж, коли ця особа – дівчина. Тому з особливим зацікавленням читається оповідання Оксани Ревти «Старе прокляття».

Скажу одразу, що тема, порушена в ньому, далеко не нова, і вона вже осмислювалася у різних видах мистецтва, зокрема і в літературі. У цьому оповіданні вона вирішена по-своєму оригінально, як належить у художньому творі. Твір загалом цікавий і читається із задоволенням. Звичайно, ставити високі вимоги до автора – учениці загальноосвітньої школи – не варто, хоча й потрібно. Бо для читача немає значення, хто писав твір. Йому головне – художність, правда життя. Щоби читач вірив написаному і щоб написане вчило чомусь людину, хоч на йоту допомагало їй стати морально вищою, кращою, світлішою.

В оповіданні «Старе прокляття», яке написано без особливих літературних вишуканостей і хитромудрих ходів-сюжетів, ідеться про стару, як світ, проблему ворожбитства і всього, що пов'язано з ним. Воно навіть тягне на повість чи й роман. Тут є де розгулятися фантазії автора. У пропонованому ж творі все це до краю сконденсовано, як і вимагає мала художня форма. Кожне слово має бути на вагу золота. Як у новелі. І авторка з цим завданням до певної міри впоралася.

Здається, що з більшою довірою сприймалися б читачем слова «Спасибі тобі, синку. Тепер, нарешті, я спочину», аби вони були сказані не наяву, а вві сні. Тоді це звучало б реальніше.

Треба подумати і над назвою самого твору. Адже йдеться не про саме старе прокляття, а про те, що людина не змогла вчасно передати свій надприродний дар іншій особі, і в людей, які жили в тому будинку, виникали проблеми. Тому тут йдеться не стільки про старе прокляття, скільки про питання передачі дару ворожбитства.

Оповідання – це така філігранна річ, над якою треба завжди працювати з особливим чуттям і майстерністю. Ніхто цьому не навчить. Цьому, окрім великої науки життя, треба вчитися у видатних майстрів слова, а в нашій українській літературі таких, на щастя, вистачає. А у світовій – тим паче.

Тому хочеться побажати молодій авторці каторжної роботи над словом, бо творчість – це свого роду високий подвиг.
Хто творить, той щасливий. Щасливий від результатів свого занадто важкого, але такого благородного труда і занадто відповідального труда. Бо творити - значить убивати смерть, як сказав Ромен Роллан. Про це завжди треба пам'ятати кожному, хто впрягається тягнути такого важкого воза, як її величність Проза.

Андрій Дурунда,
член Національної спілки письменників України

А тепер уважно прочитайте оповідання, яке прорецензовано.

СТАРЕ ПРОКЛЯТТЯ
Автор: Оксана Ревта, 9 клас - с. Великі Лази, Закарпаття

(Оповідання у детективному жанрі)

Пані Оксана, знана в місті своєю унікальною здатністю розслідувати найзаплутаніші справи, якраз збиралась пити чай, коли у двері зненацька постукали, і в кімнату увійшов чоловік років тридцяти з дивовижним поглядом зелених віч.

- Доброго дня, - сказав він приємним баритоном. - Дозвольте відрекомендуватися. Мене звати Віталій Грушевський, і я прийшов до вас по допомогу.

Пані Оксана запропонувала Віталію чай і попросила розповісти свою історію.

- Все почалося з того, що я викупив будинок, якому більше ста років, - почав свою розповідь Віталій. - Колись він належав моєму прадіду, але за несплату податків будинок забрала держава. Я зробив у ньому ремонт і переселився туди. Та кожного вечора, укладаючись спати, я чую якийсь голос, який вперто кличе мене на горище. Я розумію, що це звучить неправдоподібно, але мусите повірити мені, що я кажу правду. Мені навіть важко сказати Вам, звідки він, цей голос... Він просто лунає у моїх вухах... Я декілька разів піднімався на те горище, але нікого і нічого підозрілого не бачив.

Пані Оксана уважно слухала чоловіка, з цікавістю розглядаючи його.

- Та одного дня, - продовжував Віталій, - до мене приїхала тітка зі своїм сином Андрієм. Юнак оселився в сусідній кімнаті, а тітка Люба - в кімнаті - мансарді. Андрій ходив зі мною на роботу, а тітка залишалась вдома і робила всю хатню роботу.

- А тітка з Андрієм не чули цей голос? - запитала Оксана.

- У тім то й річ, що вони не чули. Але кілька днів тому сталась трагедія. Повернувшись з роботи, ми з Андрієм побачили тітку, яка лежала на підлозі. І коли приїхала швидка, нам сказали, що вона померла від інфаркту. А тітка ж ніколи не мала проблем із серцем... Це видалось мені підозрілим. Після цього випадку голос почав чути і мій брат Андрій. Я боюся за нього, тому й прийшов до Вас по допомогу.

- Цікаво, цікаво, - мовила пані Оксана. - Можна мені завтра прийти до вас?

- Звичайно! Ми з братом будемо чекати на Вас об одинадцятій.

З цими словами Грушевський, попрощавшись, поїхав додому. Наступного дня пані Оксана вирушила до Грушевських. Андрій з Віталієм уже чекали на неї. Вони привітались і почали розглядати будинок. Пройшло близько двох годин, але вони нічого не знайшли, що могло б їх зацікавити. Залишилось тільки оглянути горище. Туди всі троє йшли з побоюванням. Там, серед купи старого мотлоху, пані Оксану зацікавив один рукописний зошит, який на вигляд був дуже старим і вже ледь тримався купи. Вона хотіла взяти його, але в ту ж хвилину почулось скрипіння підлоги, мов під чиїмось кроками. Злякавшись, всі троє кинулись до вікна. На щастя, внизу був газончик і обійшлося без травм.
Десь через годину, опанувавши свій страх, вони ще раз вийшли на горище і забрали зошит. Та прочитати його не змогли: зошит був на незрозумілій їм мові. Жінка віднесла зошит до свого знайомого лінгвіста. Він сказав, щоб вона залишила йому зошит на якийсь час. А між тим Віталій запропонував пані Оксані поселитися в нього на деякий час, поки йтиме розслідування. Пані детектив погодилась, і вони поїхали за її речами.

Через два дні знайомий лінгвіст повідомив, що текст перекладений. Коли пані Оксана приїхала до нього, він сказав:

- Тут розповідається про те що, прадід Віталія займався магією. Він був білим магом, але...
Раптом лінгвісту стало дуже погано, і він попросив, щоб жінка навідалась до нього завтра. Складалось враження, що якісь невідомі злі сили не дають йому говорити. Прийшовши додому, пані Оксана піднялась до Грушевських на горище. Вона з ретельністю ще раз переглянула тут всі речі. Її зацікавили аркуші паперу, на яких були написані вірші. Але ці вірші мали дивний зміст, тому вона вирішила взяти і їх до знайомого. Наступного дня, зустрівшись із лінгвістом, дала йому ці аркуші.

- Отже, прадід Віталія був чаклуном. І цей зошит написаний ним. У ньому знаходяться різні закляття, пояснення, взагалі все, що стосується магії. За давнім чаклунським звичаєм, маг мусить передати свої таємничі містичні знання спадкоємцеві. Але оскільки батько Віталія передчасно помер, а сам Віталій був на той час ще дуже малим, то передати магію було нікому. І ось коли прадід помер, його душа, не маючи спокою, стала блукати між небом і землею. І поки спадкоємець не навчиться магії, всіх заклять, душа не знайде спокою, - закінчив свою розповідь чоловік.
Подякувавши і попрощавшись, пані Оксана направилась до Грушевських. Зібравши їх розповіла все, і вони почали думати, що робити.

- Дякую Вам, пані Оксано, за допомогу, - сказав Віталій... - Я відразу візьмусь за справу.

Пройшло кілька днів, і Віталій ретельно вивчив все, що було написано у зошиті. Піднявшись на горище з Андрієм і пані Оксаною, Віталій почав читати закляття.

- Прадідусю, я перебираю твою справу і обіцяю тобі, що буду використовувати магічні знання тільки в хороших цілях, на благо людей, - тричі голосно проказав він. І слово в слово прочитав вірш - присягу білих магів.

Раптом горище сповнилось невимовно сліпучим світлом. Сильно запахло озоном, ніби після дощу... На мить всі завмерли від подиву: всередині світла з'явилась велика і могутня чоловіча постать, і почувся голос: "Спасибі тобі, синку. Тепер, нарешті, я спочину..." Через кілька секунд все зникло. Все ще приголомшені побаченим, всі троє спустились з горища до кімнати. Скоро на них зійшло дивовижно приємне відчуття спокою, як після добре зробленої справи. На цьому всі дивацтва у сімї Грушевських припинились.

А невдовзі містом пронеслась чутка про надзвичайно сильного і доброго цілителя, який допомагає всім хворим і знедоленим...