«Постомодерні лабіринти» полтавчанки Дар'ї КУТОВОЇ аналізує наш літературний оглядач та коментатор Світлана СТОРОЖІВСЬКА.
Кутова Дар'я - моя землячка, але мені дуже приємно писати хороші слова про її творчість не через це, а завдячуючи її високій як для школярки майстерності.
Твір «Habent sua fata libeli» («Книги мають свою долю») дуже цікавий за формою: нагадує уривки з постмодерного роману. На початку ми бачимо образок, насичений метафорами, прекрасні пейзажі, схожі на описи природи у Панаса Мирного у повісті «Хіба ревуть як ясла повні?»: «Надворі вповні розвинулася весна, вся природа буяє…».
1-ша частина містить гендерні роздуми про жінку-інтелектуала та її місце у суспільстві.
2-га частина розповідає про першу зустріч з бібліотекарем Наталією Михайлівною. «Щось сакральне і непохитне є в ній, якась особлива іскра особливої суміші вічного, вищого над усю порожнисту сонму».
3-тя частина є, очевидно, рефлексією, що коливається між згадкою про нагороди улюбленої бібліотекарки та спогадом про відвідування онкохворих дітей.
У 4-ій частині Дар'я розмірковує про можливості людини бачити красу, зокрема на прикладі адресата присвяти.
5-та частина - разки філософських розмірковувань дівчини про непостійність життя, емоцій.
«І як добре, що людство йде до жінки, прикрашеної не бутафорними аплікаціями, а живим невичерпним інтелектом» говорить вона, натякаючи на Наталію Михайлівну. Тут можна лише додати слова Симони де Бовуар: «Жінкою не народжуються, нею стають»…
Завершується твір продовженням фантастичного пейзажу, що робить твір замкненою композицією.
Хотілося б порадити Даші надалі взятися за більші прозові форми, адже можливо на неї чекає успіх Любка Дереша з його «Культом»… Amat victoria curam.
