компас
семь футов

Жили були на славній землі-Україні три вправні хлопчини: Кирило, Микита й Іванко. Хлопчаки були друзями з самого дитинства. Вони робили все разом: разом грали, разом втрапляли у пригоди, а також за ці ж пригоди їх разом сварили батьки. Друзі ніколи не сварилися і були нерозлийвода. Всі люди в їхньому селі дивувалися такій дружній відданості. А одного дня друзі заприсягнули однин одному на крові, що завжди будуть разом, що б не трапилось.

І тієї ж ночі, коли вони зробили цей нібито банальний ритуал, Івану наснився дивний сон: у ньому всі троє друзів, але вже дорослих, стояли у полі. Десь далеко були чутні вибухи та постріли. І чомусь раптом у Івана дуже сильно запекло в плечі, а коли він глянув на нього, то побачив кров, яка рясно струменіла. Йому ставало все болючіше і коли він глянув на себе, то побачив, що все його тіло було зранене. Він почав потроху падати і втрачати свідомість, але в той момент щось яскраво засвітилося у небі. Бідолашний хлопчина подумав, що то Бог прийшов, аби забрати його муки і полегшити страждання. Але ні! То був не Бог, то була… Богородиця?! Так, то була Богородиця! Вона легко спустилася на землю. ЇЇ обличчя було таким оксамитовим, а в її чорних очах були такі ж самі, як і вона, золотаві, чисті та ніжні сльози, які легко падали додолу. Одягнена Богородиця була в золотаву білу сукню, яка звисала легким шлейфом. Іванко почав був говорити їй: «О присвята Богородице, прошу, будь ласка, забери мене швидше! О, як мені боляче!» На що вона лишень м'яко усміхнулася через спадаючі сльози і перехрестила його. Далі знову світло, а потім темрява, пекучий біль і…

«Я вдома!» – закричав хлопчик. Та настільки голосно, що з сусідньої кімнати було чути матусин зойк, яка, коли прибігла, запитала, що сталося, а потім, дізнавшись про синів сон, поцілувала його в лоб (вона завжди так робила, коли синові снилися жахи).

«Ой, синочку, в тебе сильний жар!» – дуже налякано викрикнула мати, коли цілувала Івана.

Вже через десять хвилин в хаті був лікар, який міряв температуру і щось виписував на листі. Мати все допитувалась у лікаря, як це влітку можна захворіти. Та він мовчав, лише перелякано поглядав на термометр. А потім лікар невтішно глянув вже на перелякану матір, яка, ледь вгледівши температуру, почала плакати. Батько весь цей час сидів поруч із сином, гладячи його по голові. Насправді у батьків був великий привід для хвилювання, так як ртутний стовпчик термометра невблаганно вказував на майже сорок один градус. Хлопчину треба було терміново відвезти до лікарів у місто, тому що в забитому селі не було для лікування такої температури ні лікарів, ні препаратів. Тато оббігав усіх сусідів, та ніхто не згодився повезти хворого сина у місто. Залишалася одна хата. Але батько Сергій вирішив туди не йти, так як там жила сім'я його давніх недругів Бондаренків. Вони не ладнали, бо ще колись давно так сталося, що їхній пес поїв усіх Бондаренкових курей (ох тоді й сварка була!).

Йдучи додому пригнічений батько мало не плакав. Він розумів, якщо він зараз не знайде машину, щоб поїхати в місто, то його улюблений синочок може просто «згоріти» до ранку. І раптом батько згадав, що в сім'ї Бондаренків живе найкращий друг його сина – Микита. І, розуміючи, що це останній шанс на порятунок, розвернувся в сторону Бондаренківської хати і чимдуху побіг до їхніх дверей, тим самим перейшовши невидимий бар'єр усіх образ та сварок (життя сина важливіше, ніж будь які принципи!). Не вагаючись ані на секунду батько постукав у двері і невдовзі побачив заспані та налякані обличчя усіх Бондаренків. «А, це ти! Чого тобі треба!? Пішов геть звідси!» Сергію було дуже неприємно це слухати, якби зараз його бідолашному синові не потрібна була допомога, він би не терпів усе це приниження, а як завжди почав лаятися. Але не зараз. Тепер він дивився на Петра Бондаренка, ледь стримуючи сльози, і благав допомоги. Та дуже злий Петро був невблаганним. Він переможно дивився на свого ворога і ще раз, але тепер з більшою насолодою промовив: «Я сказав – геть!»

Ображений батько Сергій зайшов у темний закуток позаду свого будинку і вже не стримуючи емоцій стиха заплакав, щоб ніхто не почув. Сповна виплакавшись, він зайшов до своєї оселі. До нього одразу ж прибігла дружина Марина, яка, нічого не сказавши, лише з надією вдивлялась у його заплакані очі, по яким було одразу зрозуміло, що ніхто їм не допоможе. Потім з кімнати вийшов вже лікар, який з сумом промовим, що стан лише погіршується. Перелякані батьки швидкоруч набрали балію холодної криничної води і поклали туди сина.

Зневірені батьки мовчки сиділи, перебираючи думки, як щойно зібрану квасолю. Їх роздуми перервав гучний рев мотору. Вони побігли, думаючи зупинити машину, яка проїжджала. Та коли вони вибігли, то їхньому здивуванню не було меж – біля їхнього паркану стояла червона машина, за кермом якої сидів з таким самим неприязним обличчям Петро.

Не пройшло й години, як Іванко вже лежав на лікарняному ліжку, але вже без високої температури. Лікарі сказали, що якби вони не привезли Івана до ранку, то його було б вже не врятувати. Марія та Сергій не розуміли, що могло змусити Петра зробити такий благородний вчинок, але були дуже йому вдячні.

Проминув тиждень і Іванко вже був повністю здоровий. Сьогодні його мали виписувати з лікарні і він нарешті побачить друзів. Приїхавши додому, здоровий хлопчина першим ділом не зайшов до хати, а помчав до старої верби, де його друзяки нетерпляче шукали своїми поглядами привітний помах руки Івана. Трохи потеревенивши про міську лікарню і взагалі про життя, Ванусь нарешті згадав, що саме батько Микити врятував йому життя і тому щиро подякував найкращому другові, на що той широко усміхнувся. Але в ході довгої та цікавої розмови Микита випадково обмовився, що то він ледь вмовив батька допомогти Іванку і що це коштувало йому великих зусиль.

«Отже… це ти мене врятував?!» – вдячним голосом мовив такий радий Іван, на що друг ще ширше усміхнувся, але було видно, що він жалкує про сказане.

Минуло років з півтора після того випадку. А трійка нерозлучних друзів так само продовжувала існувати. Звичайно ж, що про якісь сварки й мови йти не могло! Кожного дня рівно о дванадцятій годині друзі зустрічалися біля старої верби, яка вже, мабуть, звикла до такого розкладу зустрічей і щоразу виглядала їх, як вірний пес. Нещодавно хлопчики зробили будиночок на дереві, з якого споглядали на глибоку річку, яка грала підводними течіями. Їм дуже подобалось сидіти годинами і розмовляти. Вони могли розмовляти безкінечно, тому що теми для розмов знаходилися завжди. Але як тільки ясне небо починали пронизувати сутінки, хлопці одразу прощалися і бігли додому. Після того випадку мати Івана дуже хвилювалася за нього і якщо раніше вона дозволяла грати сину до сьомої вечора, то тепер тільки до п'яти.

Гарно повечерявши, хлопчик влігся спати. Тоді йому наснився той самий сон, що й півтора роки тому, коли він мале не помер. Проснувшись в холодному поті Іван подивився на годинник і побачив, що вже шоста ранку. Він вже так і не заснув. Та коли вже була майже дванадцята година дня, Іван зрозумів, що то був просто сон і не варто надавати йому такого значення. Ось нарешті знову він побачив своїх друзів біля тієї самої верби. Ця одноманітність вже набридла б будь-кому, але тільки не Іванку, Кирилові та Микитці. Все було як завжди: вони протеревенили весь день, після чого вже спускалися, щоб не пропустити вечерю вдома. Верба була висока і струнка, тому процес злізання був довгим і небезпечним, так як дерево не пішло проти природи і виросло прямо над водою. Тому Іванкові було трохи страшнувато, бо він же не вмів плавати на випадок, якщо щось трапиться. Микита вже зліз і кивнув Іванові, який повинен був злазити другим. Але раптом здійнялась жахлива буря, яка з перших же секунд почала пускати жахливі пориви вітру. Саме в цей час Іванко знаходився на самій тонкій гілочці. Не встиг хлопчисько й отямитись, як гілка з хрускотом почала падати. Та Кирило, який знаходився поряд, не розгубився і схопив Івана за комір. Йому було дуже тяжко витягнути сорокакілограмового Івана, але він щодуху, збираючи всю силу в кулак, тягнув його. Нарешті! Вдалось! Він це зробив! Ось переляканий Іван вже сидить на товстому стовбурі, ще й досі не отямившись. За тяжкою місією врятування свого друга Кирило зовсім не помітив, що посадивши на стовбур Івана він сам опинився на маленькій і тонкій гілочці, яка вмить тріснула і полетіла униз з шаленою швидкістю. Але не сама, на ній був Кирило!!!

У паніці Микита шугнув у воду. А Івану більше нічого не залишалося, як злізти зі злощасного дерева і чекати, поки з води випливуть Микита і Кирило (звичайно, в кращому випадку). Пройшло секунд двадцять, які Іванку здавалися щонайменше вічністю. І ось нарешні він побачив Микиту, але без Кирила. В його голові проминуло сотні півсекундних думок, мабуть, як тоді у його батьків. Коли нарешті з води виплив і Кирило, з носа якого текла червона кров. Як потім з'ясувалося, спершу на бідолашного Кирила впала гілляка, яка накрила його. І якщо б не Микита…

Пройшло років з п'ять, а може шість. Хлопці повиростали і стали високими, сильними, мужніми, але такими самими нерозлучними. Багато що змінилося, але тільки не їхня дружба. Одного злощасного ранку прибув поштальйон, який приніс повістку на війну. Матері плакали і все село плакало, коли проводжали на війну своїх відважних бійців. Ті відважні бійці були Микита, Іван і Кирило. Парубки боялися, але знали, що їхня дружба непереможна і вони завдяки їй зможуть відстояти честь і гідність своєї Батьківщини. Вони воювали майже три місяці. Довгих, виснажливих і страшних місяців. Багато їхніх побратимів загинули від шалених куль окупантів. Багато довелось пережити, але вони все ще були нерозлучними і це давало їм сил боротися. Ще один день і вояки нарешті поїдуть до люблячих батьків. Ще один виснажливий день…

Іван дуже погано спав ці три місяці, але сьогодні ввечері йому чомусь дуже гарно спалося. Може це тому, що відчував, що скоро повернеться додому, а може тому, що сьогодні майже не обстрілювали їхні пости. Йому снилися материнські руки і батьківська хата. Але різко його приємний сон перебив той самий зловісний сон, який снився йому, коли він двічі ледь не помер. Цей сон завжди снився до кінця. І тепер нарешті втретє додивившись його до останку він зрозумів, що весь цей час йому снилася війна. Але чого саме війна? Його роздуми уві сні перебив страшний вибух. Іванко підскочив і побачив своїх друзів, які повідомили йому, що ворог почав утричі сильніше гатити по позиціях.

«Куди ви?» – запитав Іван, перекрикуючи шум від вибухів.

«Ми йдемо відбивати атаку, а ти поки відпочинь».

«Ні, благаю, не йдіть!» – кричав Іван. Але друзі його не чули, вони чули лишень все сильніші вибухи. Іван намагався розповісти про сон, але друзі сказали, що поговорять, коли повернуться. Іван не хотів відпускати друзів одних. Він відчував небезпеку. І тому вирішив піти з ними, якщо гинути, то разом. Вони відбивалися, як могли, намагаючись довести, що їх країна непереможна і сильна держава. Ось нарешті вони довели ворогу, що спроможні відбити атаку. І поступово починали відходити до укриття. Ось ще крок і… Пролунав страшний вибух прямо біля Івана. Він був пораненим і закривавленим, геть як в тому сні. Час наче сповільнився і він бачив, як на обличчях друзів з'явився страшний переляк. А потім знову низка вибухів. Ось Микита і Кирило несуть його кудись на руках. Знову вибух. Чиїсь перелякані обличчя, і знову золотий оксамит, який, мабуть, хоче його позбавити мук. Все було, як в тому сні. Він вже не відчував болю, а відчував лише теплий дотик руки Богородиці. Мабуть, вже все…

Прокинувся Іван на лікарняному ліжку, біля нього сиділи його старенька мати з батьком. Вони усміхалися, як тоді, коли йому вдалося збити температуру. Ще давно, в дитячому віці. Першими його словами були: «Де мої друзі?». Та батьки йому не відповідали, а лишень гірко плакали. Вже трохи згодом лікарі сповістили йому, що друзі несли його на своїх плечах до найближчого укриття, закриваючи його закривавлене тіло від розривів снарядів. І на одному з таких вибухів Микита та Кирило прикрили його собою, а самі загинули, рятуючи йому життя. Побратими, які останніми бачили живих хлопців з Іваном на плечах, сказали, що друзі читали молитви і просили допомоги у Богородиці, аби вижив Іван.

Іван довго не міг отямитися після того, що трапилося. Йому не вистачало дружньої підтримки Микити та Кирила. На їхніх похоронах його не було, бо він тиждень пролежав у комі. Батьки розповіли, що тато Микити через деякий час після похорон підійшов до Сергія (Іванового батька), з яким вони завжди не ладнали, і сказав: «Ось тобі моя рука – будь моїм другом. Таким, як і мій син був для твого Івана». Вони обнялись і довго плакали на плечах один одного.

Коли Іван вийшов із коми, то дізнався, що йому через серйозні поранення довелося ампутувати ногу і руку.

Іван згадував кожний момент свого дитинства, згадував, як хлопці в дитинстві двічі рятували його від смерті. І ось вони й третій раз урятували його, але вже ціною свого життя. Сидить Іван і плаче. Він вже зрозумів, що сам Бог послав йому таких друзів. Його друзі насправді були його ангелами-охоронцями… І героями... А герої не вмирають! Вони завжди у наших серцях. У нашій пам'яті. Допоки ми живі. Вони у кожній травинці, окропленій їхньою кров'ю. У кожному подиху вітру, що колише квіти на їхніх могилах. Ні! Герої не вмирають!

У Вас недостаточно прав для комментирования. Зарегистрируйтесь или авторизуйтесь.