Перша частина повісти "До Країни Мандрівних Овець" тут
Частина друга. Злата
Розділи VI - VII. Епілог
VI. Шпигун
Гостина була смачною. Гостей було багато – зібралося кількасот жителів Країни Мандрівних Овець, а також мешканці країн-друзів. Вони спостерігали за виступами акторів, сміялися, спілкувалися. Король розмовляв з Сашком, а Панч, Степан і Барон розважали публіку.
Олександр був не настільки веселим, як гості – він збентежено й тихо говорив з Сонцеквітом. Збентежено, бо ніяких добрих вістей він не приніс; тихо, щоб не лякати народ. Король розумів, що влаштоване ним застілля було не надто доречним – могутність Крижаної Дами зростає, тож потрібно готуватися до відсічі, але хотів порадувати гостей після важкої і небезпечної подорожі. Зі слів юнака король зрозумів усю важливість яйця, яке прибульці з такими труднощами змогли донести до його краю...
...Коли частина гостей полишила гостину, але переважаюча більшість ще була, на святкування надійшли ще з десяток жителів Країни Мандрівних Овець, які в розпал застілля працювали. Королівський оратор розповів новоприбулим, серед яких були майстер До та Квітонька, про причини королівської вечері.
Побачивши Квітоньку, шаховий слон, який тоді демонстрував публіці вправи зі зброєю, зупинився і вони зустрілися поглядами. Дівчина-пішак швидко відвернула свій зір до землі, усміхнулась, а її щоки враз зарум'янились. З юрби лунали вигуки «Продовжуй! Що ти ще вмієш мечем?». Але Барон віддав зброю одному з воїнів і підійшов до Квітки.
- Привіт... - сказала вона.
- Привіт... - сказав він.
- Що за ніжності? Квітко, з Барона такий романтик, як з мене собака! Ха-ха! – «підколов» Степан.
- Котяро, зараз позбавлю тебе твоїх бавусів!
- Гаразд, старий, - боязко мовив Степан, хвилюючись за роками рощені дорогоцінні бавуса, і залишив пару наодинці.
Майстер До вклонився всім присутнім. Панч, побачивши свого колегу, якого поважав, спритно обійшов публіку, що тісно стала навколо відомого актора й вчителя рухів маріонеток, і звернувся до останнього:
- Майстре До, доброго вечора! Я дуже ціную ваш талант і хочу стати Вашим учнем. Чи це можливо?
- Якщо я не помиляюсь, тебе звати Панч?
- Так!
- Чесно кажучи, я радий кожному, кому це потрібно. Бо мої учні для мене – це наче мої діти. І моїм бажанням є передати максимум знань усім їм. Проте моє вчення – не є вчення бою. Тому що вихід із ситуації шляхом битви – найгірший. І мені дуже жаль, коли дехто приходить до мене, аби дістати навички професійної боротьби, щоб згодом її використати у негативних цілях...
Події відхилялись від дійсності. А дійсність була така, що діалог навіть у Країні Мандрівних Овець був небезпечним. Ніхто не помітив, як один із гостей, працівник овечого заводу Зиновій, що сором'язливо сидів поряд з Сашком – з надвечір'я непомітно зник з-за столу...
... - Ваша Величносте, ми щойно затримали людину, що стрімко рухалась у напрямку Вашої зали, - холодно мовив підданий Крижаної Дами, ветеран, крижаник номер два. – Він представився Вашим шпигуном і каже, що Ви повинні якнайшвидше почути його.
- Добре, Другий. Приведи гостя, - наказала Крижана Дама.
До зали привели чоловіка середнього зросту, що всім тілом трясся від холоду, а на його обличчі вигравала божевільна посмішка. Спочатку він постійно дивився в одну точку, проте потім різко звернув погляд до очей правительки.
- Ваша В-величносте! В-ваша Величносте! Дозвольте сказати цю не-неймовірно важливу вість! – після сказаного чоловік хотів підійти до Сніжани, проте двоє дужих здоровенних крижаників сильніше затисли руки прибульця.
- Відпустіть його. Негайно! – охоронці виконали наказ, після чого володарка додала:
- Сядьмо за стіл. Зараз Вам принесуть гарячого чаю. А ви, шановні, - звернулася вона до охоронців, - вільні! І не забудьте передати секретарю, щоб приніс гарячий чай і каву з льодом!
Гість зрозумів, що нарешті можна говорити, і почав:
- Мене звати Вітровій, і я – Ваш шпигун у Країні Ма-мандрівних Овець. Там мене знають як Зи-зиновія, працюю я на овечому заводі. За весь час мого перебування там не сталося жодної події, що б могла Вас зацікавити. Я хотів влаштуватися у Міністерство політики та економіки, проте мені відмовили... Виявилось, що з нашої Країни Вічної Криги втекла група в'язнів – радостян. Вони прибули туди з вістями про Вас і мали з собою... величезне жовтувате яйце! Малий, що керував їхньою шайкою, розповів, що від яйця залежить майбутнє світу. Все збігається з Пророцтвом старого орла, онука Первія, владики колишньої Країни Мудрості. Ось!
- Інформація дійсно важлива. І що ти пропонуєш?
- Мені потрібна допомога, щоб викрасти яйце. План я розробив. Знаю головні таємні ходи завдяки своєму колезі-базікалу. Вже не таємні! Ха-ха! Достатньо буде двох дужих крижаних телепнів і кілька пристроїв... Загалом, я все можу влаштувати.
- Чудово! – секретар приніс напої і Крижана Дама сказала Вітровію: пригощайся!
- Дякую, - сьорбнувши гаряченького, він продовжив: без тепла з яйця нікого не з'явиться, а завдяки новітній зброї ми його знищимо. Хід історії зміниться! Але пророцтво все одно виконається: після знешкодження головної загрози світ зміниться і ми захопимо його!
- Поки що тільки слова... Ну що ж... Приступай до виконання. Те, що тобі потрібно, за кілька хвилин буде готовим. Якщо все вдасться, то отримаєш велику винагороду... - сказала Сніжана.
Шпигун вклонився, підійшов до виходу та зник за дверима...
VII. Злата
Король провів мене, Степана, Барона та Панча до нашої спальні. Простора кімната, у якій би вмістилось і двадцять ліжок, була у нашому розпорядженні. Два ліжка межували зі стіною, одне знаходилось у центрі кімнати, а ще одне поряд зі старовинним вікном. Саме останнє обрав я. Під покривалом був піжамний комплект. Крім великої люстри, що звисала зі стелі над центральним ліжком, біля кожного на тумбі стояли довгі свічки. Ми були стомленими, тому відразу полягали спати. За вікном почалася злива, яку супроводжувала блискавка.
Мої друзі спали міцним сном, проте я ніяк не міг заснути. Не переодягався у піжаму, приліг у своєму одязі. Мені не йшли з голови думки про яйце. Я дуже хвилювався, що в будь-яку мить хтось може викрасти його. Я лежав, проте з кожним ударом стихії швидко вставав, вважаючи, що щось трапилось з яйцем. Нарешті, витерши холодний піт з лоба, знову ліг, заспокоївши себе, що король потурбувався про безпеку дитинчати Осмомисла.
Спробував заснути, востаннє подивився у вікно... Мені привиділась тінь у сірій мантії. Скрізь гуркотіння грому, здавалось, чув крик якоїсь істоти, що йшла кудись, хтось пронизливим голосом кричав і плакав... і мені неначе склом провели по серцю. Я зістрибнув з ліжка та почав будити решту.
- Р-р-р! Ну що таке? – незадоволеним сонним голосом сказав кіт.
- Що сталось? – запитав Барон.
- Швидше, друзі, швидше! Я дещо побачив, або мені причулося, але треба перевірити...
Ми вийшли з кімнати та побігли сходами донизу. Я витягнув з кишені Чарівний ліхтар і пергамент. На ньому сяяло кілька зірочок. Крім найяскравіших, які показували нас, було ще кілька недалеко від замку. А точніше – там, де знаходиться овечий завод...
Я почув звідти кілька чоловічих голосів. Досвідчений вояк Барон зупинив нас і порадив сховатися у засідці, щоб слідкувати за подіями.
- ...Сто третій, охоронці точно три дні не прокинуться? – спитав хтось у когось.
- Так! – крижаним, звідкись знайомим мені голосом відповів інший.
- Тоді завантажуй яйце у багажник. Що так повільно?! Скоро кінчиться дія охолоджувача, і тобі з Сімдесятим буде навперебивки! – пролунав голос першої особи.
- Зрозумів.
- Сподіваюсь, ти забрав охолоджувач з приміщення.
- Ні.
- Ідіот! Про що ти думав, коли я про нього говорив?! З таким телепнем доведеться ще раз заходити всередину...
Постаті відійшли від машини. Це був мікроавтобус з шістьома колесами «Невидимка», які випускали і в Країні Щастя. У таких є велике багажне відділення, а сидіння підвищені, щоби краще було видно шлях. Я вибіг із засідки, скочив до машини та спробував витягнути яйце. Проте не виходило... Друзі прибігли до мене, аби допомогти, проте знову почули голоси і ми сховалися під кріслами.
- Розміщуй охолоджувач, заводь машину, - сказав чоловік.
- Зрозумів.
На крісло хтось сів, як я подумав – Сімдесятий. Машина загуркотіла і ми кудись поїхали. Їхали довго, почули жахливі речі, про які говорили крадії з Країни Вічної Криги. Вони збиралися знищити яйце, а потім захопити весь світ... ми не створювали жодних звуків, щоб нас не виявили. Машина загальмувала, ми, здавалось, приїхали. Крижаники та чоловік зі знайомим голосом вийшли.
- Чуєш ти, придворний слуго! Негайно клич ЇЇ Величність сюди! – зверхньо сказав чоловік.
Дещо було видно через ущелину, тому побачив прихід Крижаної Дами.
- Ти привіз об'єкт? – запитала вона.
- Так! Сімдесятий, принеси об'єкт, - наказав чолов'яга, який дуже нагадував Зиновія – того типа, який сидів біля мене на королівській гостині...
- Сьогодні, на цьому жертовному колі, пройде свято – знищення Небезпеки. І розпочнеться воно зараз! – оголосила правителька, поклавши яйце у центр кам'яного кола. Воно трималося на викарбуваних в камені мечах і за розміром було ніби створене якраз для цього яйця. – Кращі десантники, королі провінцій – доручаю вам цю велику справу. Починайте!
Я не міг більше цього терпіти! Барон намагався мене зупинити, проте йому не вдалось. Я вискочив з машини, стрімко побіг у напрямку жертовного кола. Ліхтарем атакував одного з десантних крижаників, той відскочив убік, і я обома руками обхопив яйце. Ціла ватага відривала мене від нього, проте решта друзів допомогли. Барон знешкодив декого мечем, Степан пустив у хід пазурі, а Панч використав навички, здобуті після тренінгу з майстром До. Ми четверо оберігали та зігрівали яйце.
- Спіймати їх! Знешкодити, але залишити живими! – скрізь шум боротьби почув накази Сніжана.
Але хоча і не відразу, проте крижаникам таки вдалося нас схопити.
- Ваші вибрики, малята, мені лише на користь. Вас я продам тому овечому королю за тонни багатств! Ха-ха-ха! Молодці. Ну що ж, панове. Продовжимо свято! – сказала вона і «публіка» зареготала.
Далі Вітровій запитав у королеви:
- Ваша Величносте, чи не заслужив я на винагороду?
- Дякую. Стражі, схопіть його і киньте до тюрми. Покорміть трохи, заслужив! – Вітровій намагався сперечатись, проте його відвели. – Підготувати зброю! Цільсь! Стріляй!!!
Зброєю десантників був кригомет. Він кидав гострими крижинами та дмухав вітром температурою -30° С. Яйце почало покриватися кригою...Я був у відчаї. Ми так встигли полюбити ще не народжене створіння, за яке стільки турбувалися...
Тоді я почув тріск... це був тріск... яйця! Спочатку шкарлупа на ньому повільно ламалось, а потім неначе вибухнула, і сотні осколків полетіло у кривдників. Всіх ніби засліпило від яркого світла - на місті яйця з'явилося золотисте пташеня, яке сяяло як справжнє сонце та струменіло теплом.
Від кінця довгастого хвоста до дзьоба пташка мала понад три метри! Над головою у неї задирливо стирчали три пір'їни, очі її були по-дитячому допитливі, проте водночас і мудрі – як в Осмомисла. І хоч дитинча вперше побачило світ, воно дивилося на нього гордим поглядом. Пташеня змахнуло крильми...
І тоді сталося щось неймовірне - війська Крижаної Дами почали плавитися просто на очах...
- Це неможливо! Звідки взялося тепло? Що?! – не розуміла Сніжана.
Крижаники, що нас тримали, перетворилися у воду. Ми звільнилися, і підійшли до пташки. Ми її погладили, а вона задоволено підняла голівку та дозволила сісти на її спину. Королева Країни Вічної Криги ще намагалась за допомогою танучого війська кидати крижані бомби, проте це вже нічого не могло вдіяти лихого. Перелякана Сніжана почала втікати...
Світ залився сонцем і теплом. Крижаників не стало. З в'язниці з'явилися полонені крижаниками в'язні. Льодяні будинки стали звичайними. Сніговий Замок Сніжани зник, а залишився його каркас – старезний дуб, на гілках якого були гнізда та різні птахи.
Туди й полетіло щойно народжене велетенське пташеня, на якому сиділа наша команда. Зупинилося воно на гілці. Там сидів орел з дуже знайомим обличчям... Це був Осмомисл. Він подивився на нас... Його очі наповнилися таким теплом і хвилюванням, що він спочатку просто не міг нічого говорити. Ми зійшли зі спини пташеняти. Воно повільно підходило до свого тата... вони потерлися дзьобами і вже вдвох заспівали пісню радості. Потім і з'явилися перші слова:
- Я такий щасливий тебе бачити...
- І я... - гортанно мовило дитинча.
- Друзі мої! А який же я радий, що вам вдалося захистити її...
- Не варто, пане Осмомисле... - сказав я. Орел намагався стримувати свої емоції, проте очі його були вологі - він їх швидко витер крилом.
- І ми раді. Тільки ось що не зрозуміло – чому вона з'явилася тоді, коли її заморожували крижаники? Звідки ж тепло? – спитав я.
- Я все бачив, Сашко. Справа в тому, що перед останнім нападом тих негідників, ви всі притулилися до яйця. Ви передали стільки любові та внутрішнього тепла, що його стало достатньо для її народження.
- Нянь-ко? – по складам спиталась дівчинка.
- Так, золотко... Хм... Непогана думка... Назвемо тебе Златою! – усміхнувся Осмомисл.
- Пане Осмомисле, справа в тому, що нам ще потрібно облетіти весь світ для порятунку. І що нам робити зі Сніжаною? – запитав я.
- Ой, справді! Я Вам допоможу у цьому.
Осмомисл запросив мене і Барона на свою спину, щоб Златі було легше летіти.
- Так добре? – спитав орел.
- Доб-ре, - відповіла дівчинка і ми полетіли.
Світ виглядав краще. Його жителі були усміхненими, а я радів, що він знову повернув свої яскраві барви!
Епілог
Упевнений, що вам буде цікаво дізнатися про героїв повісті після падіння Країни Вічної Криги.
Злата та Осмомисл доглядали за старенькою пані Ольгою. Інколи вони прилітали в гості до друзів, привозячи із собою бабусю на спині.
Крім випромінювання тепла, подібного слонячному та порятунку зниклих людей у Злати були й інші чудо-здібності. Серед них – вміння змінювати злі створіння на добрі.
Завдяки цьому Сніжана зі своїми бувшими поплічниками всім на подив докорінно змінилися, навіть змінили професію. Вони стали працювати у Національній лабораторії Сонячної Країни (так назвали колишню Країну Зими), адже були чудовими хіміками та фізиками та працювали над екологічним паливом для машин.
Вітровій зрозумів, що не можна довіряти злу. Проте йому нічого не потрібно було, окрім роботи – він став працювати у дитячому садку – водив дітей на прогулянки. Його там дуже полюбили, і Вітровій був щасливий.
Барон мешкав з Квітонькою. Проте вона вже не працювала в воєнній майстерні, а влаштувалась швачкою. Барон став ковалем, і першою справою він змайстрував для коханої серце із меча. З часом в них з'явилася дочка Зузка.
Панч став учнем майстра До. Але він вивчав не бойові прийоми, а рухи ввічливості, а також танці – вальс і танго. Одночасно улаштувався у відомому ресторані «Bulgakov» офіціантом та артистом.
Степан уже не хотів мати книгу «Велика збірка бойових прийомів», бо Сашко подарував йому книгу «ФілософЕ для Великих котЕ». Кіт став викладачем філософії життя в університеті котів й інших розумних істот.
Сашко став відомим на весь світ письменником, журналістом і художником. Він познайомився з дівчиною Олесею, з якою у них було багато спільних інтересів. З часом він став головним редактором журналу «Архіпелаг мрійників», а Олеся стала першим заступником.
Світу не потрібні були зброя та війни. Головною ідеєю суспільства стало: «Найкращий спосіб дій у суперечці – це уникнути її». Тому у світі намагалися не сваритися, а шукати компроміс. Так і робили на всіх п'яти мільйонах квадратних кілометрах триста мільйонів жителів світу...
Друзі часто зустрічалися один з одним, перехід кордону став зовсім простим – не вимагалось жодних документів. Під час отих зустрічей вони згадували про ті пригоди, що сталися з ними давним давно – про небезпечну подорож до Країни Мандрівних Овець.
Комментарии
----
В углу визора пульсировала дата: 01.12.2094
В студии сидели двое - корреспондент и знаменитый старенький писатель в модном костюме Василий Малышка.
- А скажите, Василий как восприняли вашу первую повесть ваши первые читатели и вообще кто они были? - спросил корреспондент сутулого старичка в модном костюме. Василий Малышка откашлялся и значительно произнес:
- Помню, в каком же это году... да в конце одиннадцатого года я сотрудничал с газетой ГАЗЕТИЩЕ. Там были самые вредные читатели из всех. Особенно Люба!!!!! Достала она меня критикой!
- Что такая вредная? - удивился корреспондент.
- Такая умная. - Вздохнул Василий...
Всё остальное - фантазия автора. Ещё хочу сказать, что я бы с радостью написал по-русски. Но одно дело - заметочка, или небольшой материал, а это же повесть... Тем не менее. Комментарии очень понравились, особенно последний абзац
Пазурі - когти.
пазурі - ?
Может эта повесть даже и не будет опубликована, зато она ценная потому, что потом когда Вася станет продвинутым писателем, он будет всем говорить, что самую первую рецу на его самую первую повесть написал Костя. :))))))))))