Хочу поділитися враженнями від однієї щойно прочитаної книжки. Її назва – проста, зрозуміла і має багато значень – «МИ». Автор – молодий прозаїк Тетяна Винокурова-Садиченко. Раніше читав її роман «Ілюзія», який став одним із моїх улюблених. Внаслідок того, що вже був знайомий з її творчістю я й витягнув привабливу книжку з бібліотечної полиці. Обкладинка – дійсно гарна: на фоні горошинок знаходиться долоня з оком і носом на ній. Книга видана у львівському видавництві «Кальварія».
Сюжет захоплюючий. Розпочинається з того, що кілька дітей, різних за своїми характерами й інтересами, сидять біля вогнища та розмовляють. Зрозуміло, що нерідко з часом компанії розбиваються і колишні друзі губляться. Але через багато років з Ількою – оповідачкою історії – трапляються дещо неймовірні події: у просторі зникає її хлопець. Вона шукає старих друзів, аби допомогли їй: один з них – Михась – має надзвичайні здібності - володіє даром видіння. Й ось він починає передбачувати, починаються пошуки, з друзями трапляється багато пригод... Врешті зниклий хлопець з'являється, але не це стає головною радістю Ільки і не в тому ідея твору. В чому саме – читайте далі.
Повість важко віднести до якогось одного жанру: тут яскраво переплетені містика і пригоди, детектив, і фантастика, філософія тощо, І все вдало скомпоновано.. Це чудово, що на сто п'ятдесят однієї сторінці власне твору знайшлось місце для всього.
Цікаво читати ще й тому, що з'являються незвичні образи – жовтий слон, залізний дракон, жовті вежі, бичача голова і так далі. Здається, що авторка на ходу придумує дивовижні речі – і не замикається у своїй творчості, розповідає усе, як відчуває. Про це вона й говорить в інтерв'ю журналу "Elite Club": «У своїй творчості я керуюся власною системою цінностей. Головною цінністю в цій системі є я сама, моє Его. Наступна цінність – свобода, право на власну думку».
Як мені здавалось – твір закінчиться як звичний детектив: розкриється таємниця, винних покарають, а шукачів чекатиме нагорода. Але ж ні: головним виявляється не те, що знайшли хлопця Іллі (теж звати Іллею), а те, що старі друзі знову були разом. Все це придумав Михась, «екстрасенс» команди, щоб об'єднати їх. Назва цілком і повністю підходить до твору.
Характери створені переконливо і до кінця витримані, тому відчутно, що все відбувається з одними й тими самими людьми. Це приємно. Образи дійсно цікаві.
Іноді здавалось, що автор вже надто «загралась»: в тексті повісті, на мою думку, кілька непотрібних, зайвих і нудних вигадок, що відводять від твору. Мінусом можу назвати й те, що було наявним відчуття, ніби нічого не змінюється, і твір було не дуже цікаво читати. Але це буквально в кількох моментах. Гіршим для мене був неякісний поліграфічний друк, від чого взагалі був відсутнім текст на сторінках 38-39 і частково на сторінках 34-35. Можливо, там була важлива і цікава інформація.
Загальні враження приємні. Є гарна coda. Твір не є особливо глибоким, але є що почитати. Навряд чи він є досягненням світової чи української літератури, але є хорошим пунктом у читацькому щоденнику. Здається, що у Тетяни Винокурової-Садиченко попереду ще багато цікавих творчих злетів. Радив би прочитати повість «МИ» багато читаючим підліткам і молоді, добре ознайомленими з класикою, відомими творами.
Комментарии