За літературним календарем, 23 квітня – Всесвітній день книги та авторського права. Саме цей день вирішила віддати в данину книгам Генеральна конференція ЮНЕСКО, що проводилась у Парижі в 1995 році. День книги відмічають у 190 країнах світу, кожне місто знаходить різні способи пропаганди книги. Ужгород не став виключенням, і цього разу він знову порадував, принаймні мене, низкою цікавих заходів, присвячених цьому святу (для мене це свято).
Все розпочалося вже традиційним, і головним в ужгородській програмі літературним квестом (квест – це поєднання інтелектуальних здібностей на задану тему і спортивних можливостей, а також командна гра), у якому учні 7-8 класі, подорожуючи літературними куточками міста, вивчають і дізнаються нове про них.
В минулому році я вже приймав участь у квесті, у цьому – ще раз, і знову з задоволенням та інтересом. Тим більше, що Наталія Йосипівна, вчителька з зарубіжної літератури, обрала мене капітаном нашої гімназійної команди. І тепер ми разом із восьмикласником Максимом були за старших.
Члени нашої команди, готувались до квесту та фотографувалась на фоні трьохметрової писанки, що ще досі стоїть з днів Пасхи на Театральній площі. Хоч я і помітив, що від початку квесту пройшло двадцять хвилин, але думав, що Наталія Йосипівна знає що і як (вона все-таки головна, я про квест дізнався тільки вчора). Але ж таки треба було їй сказати… Нам ще поталанило, що ми зустріли Галину Ігнацевич, координатора дійства, яка нам сказала, що все розпочалось ще півгодини тому. І ми риссю побігли на площу Жупанатську, де саме починався квест!
Там був натовп дітей, зодягнених у костюми різних літературних персонажів. Вони очікували на парад… Тим часом ми найшли одного з організаторів літературного дня, який нам дав завдання. Ми стартували!
На три друковані на папері запитання ми одразу ж відповіли. Решту треба було отримувати в різних літературних місцях. Я скомандував нашої групою рухатись у напрямку будівлі організації «Просвіта», і ми побігли. Вже підбігаючи до пункту, разом з дівчатами зупинився, щоб дочекатися останніх бігунів… від яких дізналися, що Наталія Йосипівна зараз в іншому місці, а завдання у неї… Дівчата одразу ж почали галасувати, мовляв, навіщо пів міста пробігли, але я заспокоїв їх, сказавши, щоб ми все одно бігли далі.
У великій залі «Просвіти» сидів чоловік, а на столі знаходились перевернуті папірці з завданнями. Ми вибрали один з них, і відповівши, дізнались також, що той чоловік – Павло Федака, автор однієї з книг, по яких ми готувались до квесту. І побігли далі, на автобусну зупинку, аби їхати до наступного вибраного пункту – Закарпатської обласної бібліотеки для дорослих.
Наш маршрут продовжився до дитячої бібліотеки «Казка», що знаходиться недалеко від попередньої. Чомусь семикласниці дуже втомлювались, тим не менше у темпі рухались за мною, слухали мене, тому я був задоволений командою. А закінчувати ми вирішили візитом до моєї улюбленої закарпатської обласної бібліотеки для дітей і юнацтва. По дорозі туди на протилежному боці річки ми бачили команди шкіл, що вже прийшли, тому ми пришвидшили рух. Вже у бібліотеці ми отримали останнє завдання, єдине, зв'язане з зарубіжною, а не закарпатською літературою чи товариством «Просвіта». Тоді ми востаннє побігли – до Театральної площі, центрального місця проведених заходів. Здавши завдання координатору, ми вийшли на сцену, де вже стояли всі інші команди та представляли себе.
Було щось дуже тихо, нічого не було чути навіть із сцени… Тому я сказав своїм, аби назву команди (а ми називались «Елітне чтиво») та девіз сказали голосно. Всі так і зробили, тому нас чи не єдиних почули глядачі. Через п'ятнадцять хвилин прийшла ще одна команда (я аж здивувався) – команда четвертої школи. Всім гімназистам було незрозуміло: адже ми єдині стартували на півгодини пізніше, а хтось прийшов і після нас… Круто! Хоча тут головне не швидкість, а правильність відповідей.
Після виступу ми повільно пішли у кафе попити води, а потім разом сіли на не надто широку лавицю відпочити. Через десять хвилин ми з Максимом пішли на Театральну, щоб подивитися ще два заходи дня: дитячий концерт, присвячені Дню книги та виставку книг закарпатських видавництв.
Тут були всі наші видавництва. Вони розміщувались у синіх палатках у двох рядах. Кожне чимось дивувало: в однієї палатці письменниця Галина Малик виставила всі свої книги та продавала їх. В іншій палатці вся продукція була тісно пов'язана з Богом. В палатці Поліграфцентру «Ліра» я знайшов і свою книгу. А в сусідній палатці (КП «Ужгородська міська друкарня») раніше незнайома мені письменниця Марія Раді продавала власні книги, перші дві, адже писати вона почала зовсім недавно, хоча вже на пенсії. Вона була дуже рада нашій зустрічі, підписала мені свою книгу, а я у відповідь свою. Пізніше вона ще підписала іншу книгу Наталії Йосипівні тому, що вона моя вчителька…
Подібні речі я дуже люблю, тому виступаючих дітей навіть не бачив. Та глядачів було вдосталь: уся площа була заповнена людьми. До оголошення результатів було ще чимало часу, тож ми з Максимом вирішили прогулятися містом.
…Наталія Йосипівна зателефонувала мені та повідомила, що скоро вже буде проводитись нагородження. Тому ми відразу ж пішли на Театральну.
На той момент там нагороджували учасників параду. Здавалось, «церемонія» не закінчиться, доки не нагородять усіх: прийшовши на площу, ми ще чекали з півгодини. Нарешті ведуча сказала: «А тепер переходимо до нагородження команд літературного квесту!» і всі вже уважніше слухали її. Ми зайняли друге місце, і були дуже раді цьому. Я вийшов на сцену, як капітан, і мені вручили кульок з призами. Ого!
Грамоту і герб «День книги 2012» я відразу віддав учительці, а решту призів нам дозволили розподілити між собою… І дійсно, що робити на стіні досягнень гімназії двом зошитам, ручці, клею та гумці? Розподіливши «цінні призи», ми розійшлись.
Але це ще було не все. В програмі була ще одна, і напевно найцікавіша подія. В різних кафетеріях Ужгорода сиділи закарпатські письменники. Кожен зацікавлений мав нагоду поспілкуватися з вибраними. У протоколі координатора Галини Ігнацевич було розписано де і які письменники знаходяться. Недовго думаючи, я зупинився на спілкуванні з письменником, деканом факультету романо-германської філології нашого університету Михайлом Рошком та поетом Василем Кузаном, котрого знаю як постійного голову журі з поетичної номінації. Вони знаходились у новій кав'ярні "Apriori", і пішов туди. Мені дуже пощастило: разом з ними ще сидів шановний у моєму краї письменник та історик Сергій Федака.
Впродовж нашої неформальної зустрічі зібралось біля тридцяти чоловік, на диванах не було вільних місць. Герої зустрічі говорили про літературу. Рошко читав свого першого вірша, про справді геніального, на мою думку, кращого закарпатського поета Петра Скунця. Василь Кузан читав власні сонети. Учасники літстудії імені Скунця, студенти, зачитували свої твори. Зрештою і я прочитав два своїх вірша. В кафе було дуже темно і фотографії не вийшли. Після, скориставшись нагодою, сфотографувався і з Михайлом Рошком.
Зустріч пройшла чудово. День у цілому – теж неймовірний. І я дуже радий, що в Ужгороді організували таке цікаве дійство.
А вас, любі читачі, вітаю з чудовим святом – Міжнародним днем книги!
26.04.2012
Комментарии