У минулий понеділок мені зателефонувала Ельвіра Павлівна, моя вчителька з української мови та літератури. Вона повідомила, що я визнаний переможцем ХІ Всеукраїнського конкурсу учнівської творчості, присвяченого Шевченківським дням конкурсу у номінації «Література», і тому через три дні ми разом їдемо в Канів на нагородження.
Відтоді час почав надто швидко рухатись і змішував багато різних проблем: квитки, Київ, музика... А що за проблема «музика»? Справа в тому, що в суботу я мав їхати на міжнародний музичний конкурс у Дрогобич із оркестром Ужгородської школи мистецтв, а через нагородження довелося його пропустити...
Нарешті четвер. За двадцять хвилин до відправлення поїзда «Ужгород – Київ» ми з мамою підходимо до мого вагона, біля якого вже стояла Ельвіра Павлівна. Попрощавшись із мамою та Ужгородом, я сів у вагон і ми поїхали...
В одному купе з нами їхала й Людмила Ігорівна, молода вчителька мови та літератури з ліцею, під опікою якої була Віка Лендей, переможиця конкурсу у номінації «Історія України і державотворення», що сіла на наступній зупинці.
Учителі розмовляли про свою роботу, і розмова виявилась справді цікавою. Я сказав, що хотів би стати вчителем, але мені здається нудним говорити одне й те ж учням одного класу. На це Ельвіра Павлівна відказала, що кожному класу один і той же матеріал вона подає по-іншому, на ходу імпровізуючи. Говорили про літературу, письменників, твори, програми. Це значно цікавіше, ніж обмірковувати суфікси, складнопідрядні речення та інше. Також учителі ділились своїми різними методами навчання і сказали, чим їм подобається професія: по-перше, всі діти різні, тож з ними цікаво працювати; по-друге, їм просто подобається навчати.
Ми з Вікою та нашими учителями були переможцями по напряму Міністерства освіти, а по Міністерству культури проходили ще три номінації – з образотворчого, декоративного та прикладного мистецтва. Так що по дорозі у поїзд сідали діти з учителями – представники закарпатської делегації, всього утворилася група із 9 чоловік.
У Києві ми мали близько трьох годин для прогулянки. Поїхали на Хрещатик. Зробили кілька стандартних фото на фоні головної площі столиці, писанкового дерева і двоповерхового червоного англійського автобуса.
Проте найцікавішим був наступний відрізок шляху. Коли ми йшли перекусити в «Макдональдс», на дорозі стояли кількасот чоловік із різними табличками та плакатами. Вони були відгороджені ворітьми, за якими стояли міліціонери. Я потрапив на свій перший у житті мітинг. Цікаво, що це був мітинг проти гомосексуалізму. Якийсь дядько півтора години говорив у мегафон про це... Міліція нас пропустила далі, але журналістка ТРК «Україна» (це я зрозумів з напису на її мікрофоні) швидко запитала мене, чи я є учасником акції... Сказавши ні, пішов далі роздумуючи: до чого докотиться світ, якщо тринадцятирічних дітей вважатимуть учасниками антигомосексуального мітингу... Ну гаразд.
Ми дійшли до будівлі президента, що знаходилась метрів за двісті від учасників мітингу (ось чому вони виступали тут), і в мене залишився найкращий кадр «Я та президент». Неважливо, що то була лише табличка «Президент України». Нехай думають, що я ним і був.
Уже в «Маку» ми відпочили по-справжньому. Поївши морозиво за чотирнадцять гривень, я пішов у туалет і дуже розгубився. Ні, не від того, що він там поганий, а від того, що то був найкрутіший з усіх, що я бачив, кращий від туалетів різних театрів, адміністративних споруд і лікарень. Щоб потекла вода, потрібно було просто опустити руки під кран. Те ж саме з милом і повітрям, що йшли зі спеціальних пристроїв. Ще там були три дзеркала, линула музика, а інтер'єр нагадував кімнату чотиризіркового готелю...
Час підганяв нас: треба було їхати далі. Ми вистояли близько півгодини на сонці, щоб сісти в автобус. Коли ми виїжджали з Ужгорода, було ще доволі холодно, і ми не взяли майже жодного одягу для жаркої погоди. Ось у чому була проблема... А мені ще й доводилось постійно ходити в костюмі.
Відрізок дороги «Київ – Черкаси» був найважчим. Спека, довго їхати, автобус без вентиляції, місця в задній частині машини, костюм і сумки... Ми таки здолали цей шлях. Нас зустріла дівчина, що відповідала за закарпатську делегацію, вона нас відвела до готелю «Росава». Дорогою показувала та розповідала про місто Черкаси.
Готель «Росава» став новим приводом для обурення. Незважаючи на те, що він двозірковий, знаходиться подалі від центру, жодного разу за десятки років не відремонтований, номер для одної людини в ньому коштував 220 гривень… Чи не надто нагло? У Міжгір'ї за двісті гривень я жив у значно кращому, трьох- чи чотирьохзірковому готелі з набагато кращими умовами. Саме із-за злості, коли я прийшов у кімнату, ввімкнув усю електрику та не вимикав, щоби хоч-якось відновити справедливість. Тим не менше, у моєму розпорядженні були маленькі балкон (≈ 1м²), телевізор (не цифровий, діагональ ≈ 15˝) і холодильник (біля метра у висоту), і навіть брудна ванна. На стелі була тріщина. Тож якби я був Ольгою Фреймут із телепередачі «Ревізор», я б вам не пропонував «Росаву».
В Черкасах ми «мали змогу відпочити» перед нагородженням у Каневі. На сьому годину вечора також планувалась екскурсія містом з Ельвірою Павлівною та Людмилою Ігорівною. Я вирішив піти – все-таки батьківщина предків (дійсно, моя прапрапрабабуся по маминій лінії жила в цих місцях, щоправда, не в самих Черкасах, а у селі Сунці Черкаського уїзду). Екскурсія тривала до найближчого магазину жіночого одягу… По поверненню Ельвіра Павлівна випадково дослідила, що ключами від одних дверей «старовинного» двозіркового готелю можна відчинити інші! Було трохи лячно.
Мені ще не сподобалось, що організатори не допомогли нам познайомитись з іншими переможцями конкурсу. Тому довелось проявляти власну ініціативу. Познайомився з дівчатами з інших областей. Насправді, я був єдиним хлопцем з наших двох номінацій (27 з літератури та 27 – з державотворення). Створилась цікава творча атмосфера і ми подружились.
Наступного ранку був підйом о п'ятій тридцять, бо на шість – сніданок, а потім відразу треба було їхати до Канева. Запам'ятався яскравий автобус з кондиціонерами. Одна дівчина розповідала нам про Черкаси, проте постійно збивалась: напевно, їй важко було говорити українською мовою, за що їй дорекли дехто з учителів. Крім того, три-чотири вчительки навіть співали народні пісні. Згодом гід ще розказувала про тутешні «шевченківські» села, але так і не почувши про Сунці, які беззаперечно є одними з таких (адже моя далека родичка була кумою Шевченка), я задрімав.
Прокинувся вже в Каневі. За вікном з'являлися дивні кам'яні скульптури. Екскурсовод розповідала, що ці скульптури – герої та образи шевченківських творів. Коли автобус почав гальмувати, я побачив табличку з надписом «Шевченківський заповідник»... Вздовж доріжки стояло безліч палаток із сувенірами, але ми пішли іншим шляхом – сходами на Чернечу, або, як ще кажуть, Тарасову гору.
Ті краєвиди Дніпра, що я бачив з неї – напевно, найгарніші з усіх, а люди піднімалися на гору, неначе прочани, з квітами – і старий і малий – вшанувати пам'ять Кобзаря. Я дізнався від місцевих, що дехто з них узагалі кожного дня піднімається на гору. На шляху до вершини також було джерело води, та воно нас, закарпатців, не здивувало.
На горі побачили величний пам'ятник Тараса, – найвідоміший, як здалося мені. Його висота – понад двадцять метрів, з них близько трьох з половиною – постать самого Шевченка. За ним – музей. Уся площа вистелена кам'яними плитами.
Приходило все більше і більше людей, чимало було в вишиванках (неначе жителі давнього села). Вздовж однієї зі стежок стояли пакети з зображенням візерунку вишиванки. Я зрозумів, що то були пакети з подарунками.
Почалась церемонія нагородження. Пролунав гімн України, після якого виступили офіційні особи, що прийшли на вручення нагород. Двоє з них, а саме заступники міністра освіти та міністра культури України, вийшли вперед. Ведуча оголосила імена переможців автономної республіки Крим, потім далі – за абеткою. Діти та вчителі виходили, їм вручали пакети. Нарешті одна ведуча сказала «Закарпатська область», друга назвала моє ім'я. Я підійшов до заступника Міністра освіти. Він похвалив мене за те, що я, як і він, у костюмі, побажав успіхів і вручив пакет. Мені було приємно чути ті слова...
У пакеті були: диплом переможця конкурсу, дві гарних книжки – збірки робіт учасників, квітневий випуск журналу «Дніпро» та цифровий фотоапарат Canon A800. Книжку в твердій обкладинці, де розміщені серед інших і мої три твори, вважаю дійсно цінним подарунком. Але найціннішим – саму цю подорож, адже коли б я мав змогу побувати в цих історичних місцях?
Потім ми ще недовго були в музеї Шевченка. Найцікавішими там були картини художників і рояль. Уже на виході я побачив знайому з фестивалю «Рекітське сузір'я» – голову журі в номінації «Література» Тетяну Балагуру. Трохи поспілкувавшись, ми пішли на зупинку. Час вертатися...
Хоча спека була неймовірна і я залишався у костюмі, дорога до Києва вже була легшою. Там мене забрала двоюрідна сестра Настя. Я був не просто радий, я був щасливий, навіть вдячний долі. Ми дочекалися чоловіка Насті, і вже втрьох поїхали до них додому.
Невелика за розмірами, квартира була ідеальною – куди б ти не поклав свої речі, все одно безпорядку не буде, адже мало місця. Крім того, у них був чудовий американський кокер-спанієль Томмі, неймовірний веселун і ненажера, і хоч трохи бісуватий, але дуже веселий. Ввечері, прийнявши гарячу ванну з шоколадним шампунем, я чистий і сам собі приємний ліг у ліжко. Воно ж виявилось надзвичайно зручним і приємним... Це був чудовий відпочинок у подорожі...
Наступного ранку я вже збирався в путь. О третій годині відправлявся мій поїзд, тож був час ще прогулятися Києвом.
Дорогою час від часу ми бачили сидячих обабіч асфальту молодих людей у вишиванках, що грали на бандурах і тихо підспівували. А також побачили божевільного гітариста, що ще й співав, думаючи, що має голос Майкла Джексона...
Я був дуже вдоволений, коли ми дійшли до нового пункту призначення – Хрещатого парку. Там «Арка Дружби народів – скульптурна композиція – витягнута стела з багатофігурною групою, в центрі якої – Богдан Хмельницький. Ця група створена за мотивами Переяславської Ради».
Хрещатий парк мені дуже сподобався, але треба було їхати на вокзал. Що ми і зробили. У вагоні мене чекала вдоволена Ельвіра Павлівна, яка розповіла про свої відвідини Співочого Поля.
Ми повертались додому... Було проговорено та прослухано чимало цікавих, веселих і сумних історій... Я щасливий. І, сподіваюсь, це не остання надцікава подорож у моєму житті!
Комментарии
- Здравствуйте! Расскажите-ка мне, свидетель с самого начала, что здесь произошло.
Свидетель радостно:
- С начала, так с начала! Итак, родилась я прекрасным майским утром в самом центре Парижа. Моя мама, замечательная образованная милая женщина, подняла меня на руки и...
- Стоп! Стоп! - вскричал следователь...
Вася у тебя замечательная статья, но старайся не отвлекаться на второстепенные детали и концентрировать ся на главном событии рассказа. Мы уже об этом говорили. Сорри, если что...