Сюжетний художньо-публіцистичний репортаж
Присвячується моїм мамі й татові, Валерію Лунченку, Василю Тарчинцю, всім членам журі у номінаціях «Журналістика» та «Проза», а також маліжанам Юлі Пришко, Олексію, Івану Кельбасу, Кароліні Енеді, Вікі Стасів
Міжгір’я розташоване в Українських Карпатах на заході Закарпатської області. Фестиваль «Рекітське Сузір’я» є зібранням творчих дітей з України та світу, які є членами Малої Академії Літератури і Журналістики. У 2012-му році МАЛіЖ не отримав фінансування, внаслідок чого чимало дітей не змогли приїхати на фестиваль (наприклад, талановита дівчинка Настя Лукач). Я ж приїхав завдяки фінансовій підтримці депутата закарпатської обласної ради Валерія Лунченка.
Закарпатське Міжгір’я вдев’яте скликало маліжан з усього світу на фестиваль творчої молоді «Рекітське Сузір’я», країну нових зірок і надій, країну друзів і спілкування, країну творчості та розвитку. Десятирічний ювілей МАЛіЖу обіцяв безліч сюрпризів і цікавих подій. Незважаючи на чіткий графік подій по годинах, вся непередбачуваність фесту залишалася. Не буду затримувати – читайте!
Перший день. Виїжджав без особливого настрою. «Старих» друзів із попередніх фестивалів не було. З Ужгорода в автобусі їхали лише двоє дівчат, та й вони не те що б друзі, а просто знайомі. Але плекав надію, що все найкраще тільки попереду. Наша кінцева зупинка – Міжгірська турбаза «Карпати».
По приїзді подалися до Міжгірського професійного ліцею на відкриття «Сузір’я», де почалась святкова частина фестивалю. Учасники по черзі представляли свої міста - Полтава, Кузнєцовск, Одеса, Мукачево, Львів тощо. Місцевий люд гуртувався, по території ліцею бігали діти. Прохожі з-за паркану зацікавлено спостерігали за гучними голосами маліжан і за великою кількістю гостей фестивалю. Більшість учасників фестивалю, дотримуючись дрес-коду, були у вишиванках, дехто навіть з червоними поясами, шароварах або блузках народного типу.
Розумію, що офіційна частина необхідна, тим не менше, як на мене, це завжди нудно і дуже розтягнуто. Всі співали пісні про рідні міста, та скільки можна врешті-решт?! Це швидко надоїдає, потім ще півгодинний виступ господарів сцени...
Маліжани зголодніли. Особливий апетит з’явився тоді, коли біля сцени почали готувати їжу… Й ось нарешті, довгоочікувані слова ректора МАЛіЖу «Вважати IX Міжнародний фестиваль «Рекітське Сузір’я – 2012» відкритим!». Люд посунувся на їжу. Традиційно вона складається із закарпатських страв, а саме – токану (кукурудзяна каша), бринзи (овечий сир) та яфин (чорниць) із цукром. Жоден, мабуть, не міг передбачити, що всю їжу їстимуть з таким ентузіазмом: вже за годину від наїдків на щедро накритому столі нічого не залишилося.
Наприкінці дня настрій мій значно поліпшився порівняно з його початком. Зустрів друзів з Іршавського села Білки – Івана Кельбаса та Петра Енеді. Вони, як виявилось, мешкали теж на турбазі «Карпати», на одному поверсі зі мною. Також до мене в кімнату підселили п’ятнадцятирічного хлопця Ярослава із Києва, талановитого, веселого та розумного, сина журналістки Наталії Кляшторної, яка минулого року була головою журі у номінації «Журналістика». Тож я не був самотнім…
Другий день. День майстер-класів і виступів у номінаціях. Можливість заявити про себе «вживу», а не лише на папері. Я представляв власні прозу, журналістику, поезію та малюнки і чекав на початок майстер-класів у своїх номінаціях. Треба було довести журі, що чогось вартий.
Десятки гостей і учасників фестивалю знову зібралися на невеликому ґанку ліцею. Першими стартували виступи у номінації «Авторська пісня». Раптом я помітив, що… забув у кімнаті конкурсні твори, які повинен був представити журі.
Не червонів, не пітнів, напружено думав, що робити. Залишалась година. До турбази – приблизно кілометр. Автобус від’їхав, проситись у керівників немає змісту – все-одно відмовлять. Вирішив побігти туди без дозволу, попередивши друга Ваню Кельбаса, щоб він у разі якихось проблем зателефонував мені. Я біг, біг без зупину, забравши твори, повернув назад. Пригода закінчилась добре – устиг здати збірки і ніхто не помітив моєї відсутності. Під час перерви пішов прогулятися за межі ліцею. І відразу натрапив на таке видовище:
Дорослі чоловіки канатом перегородили автомобільну дорогу з двох боків, а посеред шляху стала усміхнена жінка років п’ятдесяти. У напрямку цих людей раптом з’явився цілий «поїзд» з прикрашених кульками та стрічками автомобілів і відразу все стало зрозумілим – весілля. Перший автомобіль почав гальмувати лише тоді, коли був уже майже впритул до вищеназваної жінки. У «Мерседесі» відчинили вікно. Жінка звернулась до сидячих усередині: «Приїхали, а тепер налийте свасі децу палиньки». З переднього сидіння автомобіля підвівся товстенький чоловічок з вусами, який замість деци «вручив» жінці цілу пляшку горілки. Пані гарно подякувала, чоловіки забрали канат, а машини, сигналячи, поїхали далі…
Наближалися майстер-класи. Наприкінці ґанку, прямо перед огорожею, художник Василь Вовчок уже розклав свій мольберт і фарби та почав роботу: перед ним на стільчику сидів чоловік з трембітою в руках, вбраний у національний одяг закарпатських русинів. Трохи далі від професіонала малював учасник конкурсу - п’ятнадцятирічний міжгірець. Навколо художників зібралось чимало людей…
…І звичайно хтось мав цим користуватись. За художником розмістились продавщиця вишиваних сорочок та інших сувенірів, а також власник невеликого батута. Хто-хто, а вони точно непогано заробили на фестивалі!
Я пішов на майстер-клас із журналістики. У кабінеті за столом сиділи всі три члени журі. Перед ними розташувались п’ятеро юних журналістів для спілкування. Виглядало це у формі інтерв’ю журналістів з новачками, а потім навпаки. Сфотографувавши присутніх, я теж усів на стільчик і долучився до розмови.
«Головна риса журналіста?» - питали старші колеги. «Чесність», «впевненість», «сміливість», «впертість», - відповідали ми. «Чи хотіли б ви ще щось додати, щоб ми мали цілковите уявлення про вас?», «Які статті треба залишати в архіві?», «Що робити, якщо до передачі номеру в друк залишається година, а немає передової статті?» - сипались питання від журі, а ми впевнено відбивались. Вирувала атмосфера журналістського турніру, проте приємного та цікавого. Наприкінці наші судді запропонували ще один майстер-клас, на наступний день. Зрозуміло, що ніхто не відмовився. Емоційний підйом від спілкування із журналістами ще тривав певний час. Цей майстер-клас мені сподобався більше, ніж минулорічний, тому, що учасників у номінації «Журналістика» побільшало і цього разу вони, на мій погляд, були більш ерудовані, цікаві та більше схожі на справжніх кореспондентів. Якщо бути точним, то я маю на увазі команду журналістів із ровенського Кузнєцовська.
Далі я пішов на «Поезію». Тут, як зазвичай, було найбільше люду, залишилось всього три-чотири вільних місця. Однак ніякого поетичного духу тут я, на жаль, не відчув. Майстер-клас завершувався, ще встиг прочитати два свої вірші. По завершенні читань мене покликала Ангеліна Дем’янівна Оборіна, член журі, поетеса та спиталась, чому не відповідаю на її дзвінки у «Скайпі». Відповівши, я тишком підглянув у листок і побачив, що вона мені поставила десять балів, що мене дуже здивувало. І здивувало приємно…
Гостем фестивалю цього дня був Василь Петрович Густі – голова закарпатського відділення Національної спілки письменників України. Я його дуже поважаю, декілька разів ми були разом на різних подіях.
І хоча я зовсім не визнаю куріння, проте спостерігати за тим, як він розкурює люльку, чомусь дуже цікаво… Також побачив ректора МАЛіЖу, нашого віртуального «штурмана» на сайті «Скарби Папча», невтомного ентузіаста Василя Федоровича Тарчинця у вишиванці. З ними обома вирішив сфотографуватись.
На «Рекітське Сузір’я» завітали також журналісти з телеканалу «Тиса-1», і ми розповідали про фестиваль…
Третій день. Взагалі дні та ночі були дуже насиченими. Якось так виходило, що засинали ми з Ярославом щоразу не раніше третьої години ночі. Було багато спілкування та ігор, і незважаючи на те, що нас у кімнаті двоє, тут більшість часу перебувало від трьох до десяти осіб. Але вдень ми інколи навіть не знали, що робити у довгий проміжок часу перед справжнім стартом маліжанського дня. І третього дня знову довго чекали важливої події – цього разу церемонії нагородження учасників. Хоча зрозуміло, що члени журі і організатори працювали в шаленому темпі – оцінити роботи учасників за короткий термін, визначити найкращих, виписати дипломи – це все велика робота. Ми помітили, що нагородження чергувалось з виступами переможців у номінації «Авторська пісня».
Цей день також не обійшовся без курйозів… Для нагородження треба було бути святково вбраним. Для цього мав чудову білу сорочку з довгими рукавами, яку склав у кульок, щоб не замастити. Кульок залишився у автобусі, який раптом кудись від’їхав… Коли почалось нагороджування митців фотографії, я, одягнутий в футболку, став нервувати. Але незабаром машина повернулась на стоянку і я вдягнув сорочку.
Коли наближається момент нагородження, серце все дужче калатає. Хвилювання завжди залишається, навіть якщо ти вже у п’ятий раз на фестивалі. Не почув свого імені під час вручення грамот за участь. Пішли призові місця… Результати порадували – друге місце з поезії, перші місця з прози та журналістики.
Звичайно, я був дуже задоволений, особливо стоячи на сцені при врученні. І було безмежно цікаво, які ж призи ховались у кульках… Описувати доволі довго, і в основному, на жаль, не сподобались. На жаль те, що фінансування фестивалю цього року було обмеженим, відчувалося і по призах.
І все ж, чи не найголовнішим для мене було спілкування зі старшими колегами. Після вечері на турбазі відразу поїхали назад – майстер-клас починався годині о дев’ятій-десятій.
Щорічно на фестивалі маліжани дописують в газету «Сузір’я–Фест» - найдовшу у Європі. Вона знаходилась на першому поверсі ліцею, і була вкрита різними записами та малюнками, найчастіше короткими замітками про фестиваль.
Заняття проводились на другому поверсі. Клас був майже повністю заповнений. Журналісти із членів журі розповідали дуже цікаві та важливі речі. Я шкодував, що пропустив виступ Олександри Володимирівни Радченко, головного редактора журналу «Один дома +». Вона говорила про те, як створюється газета чи журнал, макетування…
Коли передали естафету виступу Володимиру Юрійовичу Тарасюку (він, до речі, працює ведучим програми «Спорт сектор» на Телерадіокомпанії «Тиса-1»), я почав записувати те, що він говорив у тезисному вигляді:
-Потрібне планування свого ЗМІ на рік, а також на короткий термін;
-30% вмісту повинні складати проблемні матеріали;
-Варто брати різні теми для них.
Далі про жанри та види журналістики:
-Окремий жанр журналістики – художньо-публіцистичний – суміш правди, фактажу та художньої уяви автора;
-Замітка відповідає читачеві на питання: що? Де? Коли?
-Існує жанр інформативної кореспонденції;
-Репортаж краще всього має бути записаним у теперішньому часі, а якщо і у минулому, то обов’язково з ефектом присутності автора;
-У репортажі повинен відчуватися настрій;
-Питання в інтерв’ю мають торкатися особистого життя, громадської діяльності та проведення вільного часу того, кого питають;
-Не можна задавати два питання за один раз;
-Повинні бути провокаційні питання у такому вигляді: кілька питань про добрі справи опитуваного, а потім раз – і провокація;
-Не всі питання розміщувати в газеті: приблизно половину.
Володимир Юрійович зачитав також чудовий уривок із «Ярмарку» Остапа Вишні, після чого слухачі зааплодували і слово взяла Людмила Василівна Райчук. Спочатку вона запропонувала нам таке завдання. Ми повинні були разом із нашим сусідом по парті, обов’язково незнайомим, задати один одному по п’ять питань, тобто – інтерв’ю. Хвилин через п’ять вона зупинила нас і розкритикувала нашу працю, назвавши помилки. Це дуже важливо, адже їх припускається більшість молодих інтервюєрів.
Воно говорила:
Якщо ви вже пишете про те, яка людина хороша, доводьте це;
В автора повинен відчуватися власний почерк;
Потрібно писати чисто, без зайвого та помилок;
Є роботи архівні, є також роботи актуальні;
Потрібно обов’язково поважати людину, в якої ви берете інтерв’ю;
Треба пам’ятати, що вам ніхто ні в чому ніколи не зобов’язаний;
В інтерв’ю потрібно, щоб з’явилась цілісна картина про людину.
Всі уважно слухали те, що говорили шановні професіонали. Ніхто не порушував тиші. По завершенню їх мовлення пролунали гучні овації, цілком заслужені Олександрою Володимирівною, Людмилою Василівною та Володимиром Юрійовичем. Ми встали і більшість продовжувала бесіду з дорослими колегами – розпитуючи про те, що хотілось дізнатись і записуючи контакти. Було вже дуже пізно, тож сфотографувавшись на пам'ять, всі, задоволені, розійшлися. Цей майстер-клас був чудовим завершенням дня, і я завжди цінуватиму такі моменти.
Четвертий день. Прокинувшись, я почув чиєсь жалібне скавучання, яке заставило мене підвестись з ліжка. Це було маленьке цуценя, що якось випадково потрапило сюди. Діти з Мукачева купили йому молока та напоїли.
Сьогодні – екскурсійний день. Цього року вже вчетверте побував на озері Синевир. Прикметною відмінністю від попередніх разів було те, що в мене зовсім не боліли ноги, незважаючи на 1,5 км дороги вгору та назад. Для читачів, незнайомих з цим казквим озером, скажу, що воно розташоване на висоті 939 м над рівнем моря, утворене внаслідок падіння скель, із-за розташованого посередині острівка має другу назву – морське око.
Максимальна глибина – 27 м, тут водяться три види форелі, якої дуже багато, але риболовля заборонена. По озеру можна пропливти на катамарані, бажаючим дозволяється веслувати. Звичайно, скористався шансом і здобув новий досвід.
Неочікувано цікавим виявився похід у реабілітаційний центр бурих ведмедів. Тут живуть ведмеді, забрані з цирків і ресторанів, де над ними знущалися. Один із них, якого випустили прогулятись, виконував усі забаганки туристів: ходив, купався, їв яблука, грався тощо. Тварин, що видужали, випускають на значно більшу за те «подвір’я» територію: понад 20 га, огороджених високим металевим парканом, що створює майже справжнє середовище існування ведмедів.
Далі ми побували в єдиному у Європі музеї лісосплаву. На виході нас зустрів ректор Василь Федорович і запросив на чай. Погода була дощова, як дуже часто буває в горах, тому теплий, хоча й не цукрений чай був чудовою ідеєю, тим більше, нас пригощали печивом. Маліжанський ректор розповідав про своє важке дитинство та ідею створення МАЛіЖу: «Я не бажаю сучасним дітям того, що перетерпів сам, а бажаю процвітання у творчості». Завершив свою промову тим, що йому надоїло самому робити газету «Сузір’я», адже це – справа нас, дітей. Назначив мене відповідальним за новий випуск, «наказав» збирати команду в редколегію, щоб ми їхали до ліцею і працювали. Звичайно, що відповіли своєю згодою.
Я горів бажанням робити газету. Відчував усю відповідальність, у першу чергу перед собою і за свої слова, також перед Василем Федоровичем і маліжанами. Відразу по від’їзду з музею лісосплаву почав радитись, що будемо писати в нашу газету. Пропонував взяти участь у створенні нового випуску «Сузір’я». Але незабаром, незважаючи на зацікавлені очі закарпатських маліжан, слухав одну за одною відмови, мовляв, «я не вмію писати статті», «я негарно пишу». В якийсь момент у мене майже з’явились сльози від образи на колег… Здавалось, слова ректора їм були неважливі. Однак через кілька хвилин мукачівці, іршавчани й ужгородці таки погодилися працювати. Розпитували про роботу: «Коли? Де? Як?». Фактично вже сьогодні ми мали все зробити, завтра ж від’їзд…
Підійшов до керівника Закарпатського відділення МАЛіЖу спитатись, коли автобус зупиниться біля ліцею. Ірина Михайлівна сказала, що біля ліцею ми зупинятися не будемо, треба грітися й відпочивати після насиченого дня. Остання надія була на Володимира Юрійовича, як-не-як – професійного журналіста, у якого теж запитав, що робить. Він підтримав Ірину Михайлівну. Виходить, газету буде знову робити Василь Федорович сам…
На турбазі ці сумні думки не полишали мене. Раптом у кімнату зайшло троє дівчат із ужгородського району, які пропонували йти на поміч ректору робити газету. Їх скерувала керівниця відділення МАЛІЖу в Ужгородському районі – Маріанна Салай-Пак. Вона також попросила підтримки у Володимира Юрійовича, адже він розуміється у газетній справі. Останній просто не міг відмовити жінці і ми вшістьох пішли пішки до ліцею. Пізніше пані Маріанна сказала, що вона дуже поважає нашого ректора, тому й вирішила йому допомогти…
Ми зайшли в кабінет редакції. Жодного комп’ютера у ньому не було! А це проблема, газета ж друкована, все повинно бути у цифровому форматі. Але ми все одно працювали, іншого виходу не було…
Пані Маріанна стурбована, спокійний Володимир Юрійович керує «парадом». За його вказівками беру листок паперу. Розділяю його на вісім частин – стільки сторінок принаймні було у попередньому номері «Сузір’я». Проставляю номери. У першому прямокутнику пишу «Ювілей МАЛіЖу». Центральна тема – ми вирішили, що це повинна бути історія Малої Академії. Для другого прямокутника ми обрали твір однієї з дівчат, що прийшла сюди – «Легенда про МАЛіЖ». Далі розпланували всі матеріали, що були та не були в наявності, по сторінках. Приблизна картина готова. Зателефонували Василю Федоровичу. Тим часом обговорювали та записували деталі – щоб не було «сірникових коробок» - порожніх місць на сторінках – їх треба буде заповнити малюнками та фотографіями переможців цьогорічного фестивалю. Чотири сторінки про МАЛіЖ і фестиваль, чотири – твори переможців. Все це ми записували швидко, але продумано. У кімнаті кипіла робота, до жартів і відволікань не було часу.
Прийшов Василь Федорович. Нам відразу стало легше. Розповівши йому наші ідеї, ми дізнались, що оскільки це все-таки дуже важливий номер, то кількість сторінок буде збільшена до шістнадцяти. Це чудово – більше матеріалу можна буде вмістити, але це вже не наш клопіт, а саме пана ректора.
Потім я з Володимиром Юрійович проредагували моє есе «Релігія ніщо порівняно з вірою» і я зрозумів, що недостатньо читаю і мало уваги приділяю грамотності власних творів. Коли макет був готовий, і вже приблизно було відомо, де і що буде знаходитись, Василь Федорович сердечно подякував нам, що ми відгукнулись на його прохання. Коли пішли назад, нам пощастило: стояв автомобіль, а за кермом - той самий трембітар, якого малював Василь Вовчок. Всією юрбою втиснулися в машину, дівчата вмостилися нам на коліна, і, задоволені, поїхали у готель.
Оце був справжній майстер-клас із журналістики! Займались ми саме тим, про що розповідала Олександра Володимирівна, слова якої я, на жаль, пропустив – випуском газети. Тільки такий майстер-клас навіть кращий: я спробував усе на практиці, відчув це зсередини, і багато чому навчився. У новому навчальному році, впевнений, гімназійна газета точно виходитиме!
День п’ятий. Останній фестивальний день. Продовження попереднього - екскурсійного. Водоспад Шипіт.
Після повзання по камінню в водяних бризках перейшли до підйомника, що підняв нас на вершечок гори. До самих кріселець було важко і далеченько йти, проте вже під час підйому відчувалася надзвичайна насолода… хоча б уже від того, що відпочивали, споглядаючи неймовірні краєвиди рідних Карпат.
Наверху ми збирали чорницю – закарпатські яфини. Смачної ягоди там було дуже багато… але із-за сильного вітру ми доста скоро повертались.
Так завершувався фестиваль. Ми сіли в автобуси, і ось вже вони повезли нас додому.
Закінчився фестиваль. Багато кому здавалось, що він дуже скоро минув, хоча – свято на те й свято, щоби швидко проходило – інакше перетвориться в будень. Це класно, що існують люди, що присвячують душу дітям. Фестиваль, яскравий, як сузір’я, став частиною мого життя. Впродовж року я буду писати, читати, навчатись та готуватися до наступного фестивалю творчої юні «Рекітське Сузір’я»!
Комментарии
Хорошая статья, Вася. А что касается ТИЦа да мы очень обрадовались. Такой результат это сочетание нескольких факторов: и посещаемость, и уникальный контент на нашем сайте (так неблагозвучно, контент, называются все наши статьи, сказки, форумы) а еще чистка нтмл кода сайта нашей Юлей, сео-оптимизация и тд. и тп. Но впереди у нас новые цели! Будем стремиться