Зовсім недавно стартував 29 Міжнародний Чемпіонат з розв'язування логічних математичних задач. Більшість моїх друзів та не захотіли брати в ньому участь. Боялися програти. Казали: математика - не для них... І я теж так думала ще рік тому.
Тому в честь 29 Чемпіоната розповім про 28 :)
Грудень 2013 року. Один з тих днів, коли всі вже й думати не можуть про навчання. Завтра вихідні. Через тиждень чи два Новий рік.
- Дітки, - почала урок вчителька з математики - мені прийшли завдання з конкурсу. 1 тур пишите вдома, 2 - в якійсь з шкіл Тернополя, 3 - Вінниця, а далі - Париж! Майже 2 тижні канікул у Франції. А пощастить, то й частину вересня...
По класу чулися неоднозначні вигуки. "Ага, Париж.. Та це ж взагалі неможливо! В Україні сотні спецшкіл, а хтось з нашого, не зовсім математичного класу (ну, нехай гімназійного) поїде на суперфінал? Жартуєте..."
Та все таки завдання я отримала. Спочатку листочок дали найкращому "математику" нашого класу, а потім попросила я. Бо ще з дитинства обожнюю логічні загадки та кросворди. Після мене зважилися ще декілька людей.
Після уроків купила зошит, почала робити. Скажу чесно, знала не все. З 11 завдань десь 3, ну ніяк не вдавалися. Тут допоміг тато. Це ж як-не-як "домашній" тур, і головне його завдання - перевірити як діти можуть пояснити те що вони зробили, покроково все записати. Бо в інших турах "номер - відповідь". Та й допомогти нема кому.
Завдання заняли в мене майже цілий зошит на 18 листків. :) Добре пояснила. В понеділок здала зошит. І взагалі забула про цей конкурс...
Так пройшла зима. Пройшли канікули, свята 2014 року. Як же пам'ятати про якісь там конкурси. Скоро ж контрольні..
Але повертаємося в клас математики.
- Дітки, ви пам'ятаєте той конкурс з математики? Про який я вам в грудні казала... Ще хтось з вас участь брав.
Виявилося, що про чемпіонат забула не лише я... Тільки хтось один, через деякий час згадав: " Це що, той... Французький? - і жартівливо додав: - Ну і хто з нашого класу їде в Париж? Чи може всі разом?"
- Ну, не в Париж... Але в 2 етап декілька дітей пройшло.
Потім на проекторі відкрився документ. І здивування. Як Остап не пройшов? Він же в паралелі математику найкраще знає.. І на олімпіадах в нього завжди призові.
З нашого класу пройшли я та моя подруга. Я їй трохи допомагала, але більшість вона зробила сама. На наступний день ми пішли в іншу школу писати. І зрозуміли, що з будівлею та ремонтом гімназистам пощастило більше. Набагато. Та школа мені чимось нагадала сільську, в якій колись працювала моя бабуся.
Написали. А потім було холодно :) Ми досить довго чекали мого тата, бо цього району зовсім не знали. Але магазин знайти зуміли :)
В березні та квітні ми з ранку до вечора готувалися до флеш мобу "Дитинство без насилля". Тому на математику, як і інші предмети знову не знайшлося часу. Майже всі гімназисти та деякі вчителі готувалися до цього дня... Вчили рухи, купували футболки, підбирали музику і .т.д В один з таких днів до нас прибігла моя "класна керівничка".
- Ти їдеш у Вінницю... На якийсь конкурс. Цієї неділі. Часу мало... Телефонуй батькам і збирай документи!
І тут в голові згадалася розмова з моїм однокласником майже піврічної давновсті:
"Ти як у Вінницю поїдеш, до моєї сестри заглянь - казав він жартома. - Вона тобі місто покаже.
На що я відповіла тоді: - Ага, я тобі ще з Парижа брелок привезу. І магнітика." Накаркав :)
Підготуватися часу в мене не було, тому я їхала з метою "побачити Вінницю і познайомитися з цікавими людьми".
Вінницю я побачила, з людьми познайомилася (навіть не думала, що в Тернополі живе стільки обдарованих людей) але прийшов час писати. Десь півгодини я відходила від шоку. Прочитавши завдання для початкових класів, я зрозуміла що не можу його розв'язати! (Особливість цього чемпіонату: ти розв'язуєш задачі всіх молодших категорій + своя) Додала, поділила... І в моєму випадку до Богданка чи Катрусі на день народження прийшло 10,3 дитини. Як вже потім казав мій знайомий старшокласник: "Ми вже всі разом ту задачу розв'язували.А коли знайшли якийсь нюанс, і записали нашу відповідь, то до нас прийшло журі, і сказали що ваш рік в умові помилку знайшов...". А потім знову прогулянки по місту. Гарна все-таки Вінниця.
Дівчинка з моєї категорії не змогла нормально погуляти: хвилювалася за результати. На відміну від мене. Я ж знала, що не пройду... її хвилювання передалося мені вже аж на оголошенні результатів. Послухала, мене в призерах немає. Та й ніхто з "файного міста" начебто не має призового в моїй категорії. І от закінчують: "Є ще декілька переможців у даній категорії. Ваші дипломи роздадуть разом з грамотами учасників... Бачите, що у вас 1-19 місця вертаєтеся сюди!"
* * *
Дипломи 6-7 класів роздавали біля бюста Менделєєва. І в мене в голові: "Як хотілося б виграти... Пройду, то з наступного року буду добре хімію вчити, на олімпіаду піду... Ну, Менделєєв! Будь ласка..." (До речі, обіцянку я виконала :) )
Мій диплом був один з останніх. Прізвище зачитали, коли я вже й надію втратила... Уявіть собі мої емоції, коли я побачила число "16". Ледве встигла добігти до початку промови, в якй розповідалося, що робити, куди і коли їхати і .т.д. І відправила батькам СМС-ку "я прйшла. Як пройду відб, їду в Пар" На те щоби написати зі всіма буквами часу вже не було :)
"Їдете 10 червня у Вінницю ще раз. Проходите відбір - ви в команді!"
... Дорога назад теж була дуже цікавою... Ми згадували всі можливі анекдоти, логічні задачі та цікаві історії. Обговори всі школи та змагання між ними. Потім в невеличкому кафе при дорозі ми поїли вареників та сиру. О 22 годині :)
А ще пізніше двоє хлопців почали спорити приїдемо ми раніше чи пізніше 11. Весь автобус розділився на 2 "табори" і мало не просили в світлофорів світити чи не світити зеленим. Заїхали рівно о 23:00 :) Перемогла дружба.
А потім я захворіла. І мала час підготуватися до відборів. Їхала з мамою та хлопцем, який в 2013 році вже був у Франції. Доїхати без пригод не вдалося.
Карти google все пояснили. Сідаємо на автобус, кінцева, 400 м пішки, і ми в школі... Правда, коли ми сказали шоверу куди ми їдемо, він подивився на нас здивованим поглядом, і пробурмотів:"Ну, школи я там не бачив". Це б мало нас насторожити, але... Ну, ми приїхали в тихий парк, сіли на лавку неподалік від білої будівлі та просто скаженими комарями :) Мама знову включає комп'ютер, вводить ті ж самі координати, але google за ніч змінив свою думку. Та біла будівля виявилася зовсім не школою, а Психо-неврологічною лікарнею ім. Ющенка... Психушкою, простіше. А 400 м розтягнулися в 2,8 км. Тоді ми вирішили довіритися вже не картам, а вінничанам. Підходимо до чоловіка: "Вибачте, а як дійти до вул. Червоних Партизанів?"
Ще один здивований погляд, і відповідь:
- У нас, у Вінниці взагалі немає такої вулиці...
Цікаве все-таки місто...
За деякий час ми вирішили просто йти вперед. Кудись ж вийдемо. Ми пройшли все, що пам'ятали з проїзду автобусом. Тобто повернулися назад. Але тих Червоних Партизанів таки знайшли :)
А далі почали шукати Макдональдз. Ще би трохи і дійшли до вокзалу... Зате наїлися.
Відбори проходили у три етапи. 1-5 класи писали одні завдання, 6-11 інші. 1 етап був найважчим... І я не справилася. Відносно. Тобто, порівняно до максимальних балів, я не зробила майже нічого (15 балів), але в моїй категорії було дуже багато нулів. Але ж тоді, я цього не знала! І розуміючи, що мені вже не вдасться пройти, я спокійно написала 2 наспупних турів. На 30 та 60 балів. І пройшла. Останньою з 6-7 класів.
І почала готуватися до Французького туру. Часто мені допомагали тернопільські минулорічні учасники суперфіналу. Хто морально, а хто й книжкою з колишніми завданнями :)
А потім Франція. Юхуу. В цьому турі, я теж знала що мені не вдасться виграти, але мені це вже не допомогло :) Та й без того, я вважаю, що це вже перемога. Найбільша в моєму житті. Надіюся, поки що.
Я сідала в автобус у Львові. 24 серпня. На День незалежності. І проїжджала повз Арену Львів. Шкода, що тільки проїжджала. З Західної України цього року було лише 2 учасника з 14 ( В минулому році 4 з 12). Тому я попрактикувала російську мову. Хоча й харків'яни добре говорили українською. Потім пересадка. В польському автобусі навіть сніданок був. (Я вперше поїхала закордон) А нам дали додатково ще 3 батончики. 2 з них я віддала чоловіку та його дочці з Франції. Яке ж в мене було здивування, коли той чоловік покликав мене і сказав ламаною англійською: "My daughter will speak with you". Ми познайомилися. І говорили з нею англійською близько 4 годин. Мікейла навіть має далекі українські корені... Тернопільські! Вона розповіла коротко нам про визначні місця Франції, повз які ми проїжджали. З нею ми спілкуємося досі. Якщо до літа закінчиться війна, то вона приїде в Україну.
А потім була Франція. Окрім Ейфелевої вежі, Лувру, Нотр Дама та Сакре кьора ми відвідали автосалони :) , найдорожчі магазини та бутіки (10 мл парфумів майже 20 € ! Хоча, звісно, були й дешерші) та мазинчик француза, який їздив на заробітки в Україну... Він нам подарував більше ніж ми купили :)
І 1 вересня... В "Діснейленді". :) Так День Знань я ще не святкувала!
5 вересня ми приїхали в Львів. Я ще встигла на Тернопільські наукові пікніки... Обіцяла ж Менделєєву :).
А в грудні, в тому ж кабінеті математики, вчителька знову казала про Чемпіонат з розв'язування логічних задач. Тепер всі вже знали, що це можливо. Але боялися. І не взяли участі. Казали - програють. А, хто зна, що було б якби хтось взяв участь. Можливо, через рік б у нашому класі сидів би ще один суперфіналіст.
Тому, якщо у вашому житті зустрічається якийсь конкурс чи змагання. Не вагайтеся! Він принесе вам, якщо не перемогу, то море нових вражень та знайомств.
І ніколи не хвилюйтеся! Ну, хіба трішечки ;)
(Фотографії через декілька днів)
Комментарии
Действительно, к чему сдаваться заранее, даже не попытавшись ничего предпринять? Даже если действительно шансы на успех совсем никакие и задача из области фантастики. Но ведь вдруг получится!..
Ждём фото