Я прокинувся. З чотирьох боків оточували сірі стіни, у місцях зруйновані або покриті павутинням. На двох стінах були вікна з ґратами. Лише одна стіна, що була переді мною, мала дверний отвір. Дверей не було, тому вітер спокійно проходив у кімнату – ось звідки сунув мерзенний холод. У виході бачив суцільну темінь. Я сидів на стосі подушок. Поряд зі мною лежали кіт невизначеної породи, лялька-маріонетка та слон - фігура шахової дошки. Всі вони спали непорушним сном. Споглядаючи незнайомі «краєвиди», зовсім забув про голод, який раптом нагадав про себе. Під дверним отвором побачив тацю з чотирма порціями супу та скибками хлібу. До складу супу входили юшка, кілька картоплин і капуста. Хоч страва була холодною, але я добре поїв.
Їжа додала сил. Почав згадувати, як я тут опинився, хто я і що відбувається. Дивно, але нараз на ці запитання я не міг відповісти. Згадав, що я – Саша і мені чотирнадцять. Відбувається наступне: мене ув’язнили за непокору Крижаній Дамі. У місті, де все було кольорове, і всі жителі жили у дружбі, мирі та злагоді, настав жахливий період. Підступні воїни з Країни Вічної Криги та снігу згрупувалися у величезну армію на чолі з Крижаною Дамою. Ще до бою було відомим ім’я переможця – адже ми навіть не знали, що таке зброя, бо ніколи не воювали. А наші жителі-шахи ніколи не піднімали мечів у справжньому бою.Зачаклована крига покрила всі будинки, дороги, велосипеди, дерева, кущі, квіти товстим біло-синім шаром, що вирізнявся нестерпним холодом і болем. Багато жителів намагалися втекти, та мало кому це вдалося. До команди втікачів вступив і я. Але крижані воїни наздоганяли мене та моїх товаришів. Ми все гірше себе почували, слабшали, далі впали, а потім… потім я прокинувся тут, у в’язниці. Не знаю, яке на мене чекає майбутнє. Крижана зброя ворожих воїнів заморожує все неживе, а живе піддає невірі в себе, руйнує всіх.
Раптом почулося страждальне «мяу» кота. Цей у минулому рудий, з коричневими смугами кіт Степан зараз був чомусь сірого кольору та поранений. Він звернувся до мене:
- Лягай, Сашко. Все одно довго не протримаємося.
Я не лягав. Краплина надії ще не згасла в мені, а лягти – означало здатися.
- Розумну річ тобі Степан каже. Зараз прийдуть ті кляті воїни – і прийде кінець наш, - сказав Панч, маріонетка. Я залишався стояти. Ні, я не ляжу! Що б ви там не говорили.
- Та лягай же! Сили й так скінченні. Ти собі лише гірше робиш, - голосно мовив Білий Слон Барон з шахової дошки. Його корона покрилась кригою, і тіло його вже було покрите не білою порцеляною, а снігом…
Я так і стояв. Поглянув на отвір у стіні… не можна залишатися! Тут ми точно довго не протримаємось, а так – хоч якась надія.
- Друзі! Гайда звідси! І чим швидше, тим краще.
- Ти хочеш, ти й іди! А ми не підемо, - погрозливо мовив Барон.
- Ми виберемося з цього провалля! Нуж бо! Ми друзі чи ні?
- Слухай! Зараз твій друг – надія, та й вона – сліпа, - сказав Панч.
- Поки є надія, доти варто жити! Склавши руки, ми точно не виберемося!
- У мене болить усе тіло! Мені що тут, що там покидати цей світ, - сказав Степан.
Я обережно зібрав усіх своїх друзів. Обійняв їх, погладив і мовив:
- Пам’ятаєш, Бароне, ту дівчину-пішака, з переднього ряду?
- Ну так…
- Вона тобі завжди подобалася?
- Ну то й що?
- Це була Квіточка. Вона так тебе любила, що відразу замінила пішого Івана Стародуба, коли його не стало!
- Справді?
- Так! Вона так хоче тебе побачити, а ти, напевно, її.
- Звичайно.
- Степане!
- Ну що тепер?
- Пам’ятаєш книгу Мудреця Лугового «Філософ»?
- Так.
- Ти ж бо завжди хотів її придбати!
- Знаю. Але…
- …тобі не вистачало на неї грошей. Хотів би ти її зараз?
- Аякже! Це ж і є моя мрія…
- Панч!
- Дай поспати?
- Пам’ятаєш, ти бачив чудову різнокольорову подушку з капелюхом у Країні Мандрівних Овець?
- Це незабутня річ!
- А зараз ти хотів би їх отримати?
- Та-ак…
- Тепер усі! Ви знаєте, що для того, щоб ви це здобули, вам треба мати тільки одне?
- Що же?
- Надію, друзі, надію. Можливо, за цим виходом чатують крижані воїни, але ми цього не знаємо. Відомо тільки, що їжу тут дають лише один раз. Нам уже дали. Самі знаєте, що може статися далі… А так, у нас є шанс на перемогу. Квіточка встигла допливти до Країни Мандрівних Овець, там також є «Філософ» і різнокольорові подушка та капелюх. Я придбаю вам їх! А тебе, Степане, я… понесу на плечах! Ну що ж, вирушаймо?
- Дякую тобі, Сашко. ти повернув у мене надію, - сказав Барон.
- Я також дякую. Без тебе ми б і справді пропали, - підтримав Панч.
- Завдяки тобі мої рани почали загоюватись. Спасибі! – мовив Степан.
Не зрозуміло з яких причин, сніг на тілі Барона розтопився і знову засяяла королівська порцеляна. Степанові рани і справді почали зникати. А Панч… невже! Знову згадав своє акторське вміння – чарівно усміхатися та наділяти усмішкою інших неймовірно веселими рухами.
Друзі вирушили. Перед ними постала невідомість, але сіра приреченість залишилась позаду…
…Невідомо, чи вдалося їм втекти, чи ні. Може, їх схопили крижані воїни, а може, вони вже у Країні Мандрівних Овець. Відоме лише одне: друзів вела надія.
Травень 2011
Комментарии
Мне нравятся друзья Саши - кот Степан, марионетка Панч и шахматная фигура Барон - у каждого есть свой характер.
речь героев большей индивидуальност ю. Помнишь колобкиану нашу?
Еще хотелось бы усилить финал.... Одних слов достаточно, чтобы вернуть надежду, НО лучше бы это были не слова, а какое-то возвращающее надежду действие!