Дні 1-2: Ура! Нарешті ми виїхали. Стільки чекали, і ось – ми в дорозі. Уже відчуваємо себе в морі в повній нірвані. Хоч умови поїзда не найкращі – байдуже, але через якісь там кілька десятків годин ми купатимемось в морі та в сонячних променях! Поки що купатимемось, а потім, коли я навчусь, плаватимемо. Хіба можна уявити одинадцятирічного підлітка, який ніколи не був на морі й не уміє плавати? Легко, бо саме він і пише ці спогади. А без пригод моя сім'я – не моя. Ми брали з собою ноутбук, але щоб він працював – має бути головний провід. Ось я в Євпаторії, в сучасній квартирі з двома кондиціонерами, розкриваю ноутбук – «бах!» – а цей провід (адаптер) залишився вдома, на столику. Так що шість кілограм комп’ютерного приладдя – дарма носилось. Не проблема, бо ми відразу побігли на перший ближчий пляж «Робінзон» і зразу у воду. Далі приїхали моя хрещена мама Надя і її син Лесик. Нам більше нічого не треба для повного щастя. Ага.
Дні 3-4: Але вже на другий після приїзду день пішли розглядати місто. Воно дуже древнє (понад 2500 років) і надзвичайно цікаве. Мене в ньому зацікавили турецька мечеть, що розміщена неподалік від Православного храму, трамвай, бо для мого міста Ужгорода – це екзотика, незмінені назви вулиць, що залишились з радянських часів. У вечірній Євпаторії безліч атракціонів і цікавинок: живі скульптури, американські гірки, Динопарк, тири, настільний хокей-теніс, кімната жаху. Ми спокусились на призовий тир, хокей-теніс у Динопарку та випили квасу. До речі про Динопарк, в ньому є понад десять динозаврів майже в натуральний розмір, з якими я сфотографувався. Паралельно з цим я щодня все менше боявся води і вже міг лягати на спину в «нірвану» на воді! Трохи пізніше я навчився плавати під водою!
День 5: Ми поїхали в Бахчисарай. Автобус «Мерседес» був з кондиціонерами, що втішало, адже температура піднялась до +42. Коли ми приїхали, ми пішли в палац султана, де побачили багато маловодних фонтанів, різнокольорових килимів, гарем… На жаль, у нас не було фотоапарату, і я використав всі можливості фотокамери маминого телефону! Далі ми пішли на гору Чуфут-Кале, шлях з її початку до вершини складає 1800 метрів нерівної дороги у сорокаградусну спеку! Нічого.
По дорозі ми побачили два воєнні кладовища, Свято-Успенський чоловічий монастир, побудований в скелі, у храм якого ми зайшли по дорозі назад. Також зацікавив будиночок-хатка у скелі, де була лише одна цегляна стіна – як з’ясувалось, то був монастирський хлів, і жили там кури! Кожні 100-200 метрів ми зупинялися в тіні. Ось тітонька продає воду – півлітра за шість гривень. Ще нам сказали, що ворота можна побачити тільки на відстані дев’яти метрів від них. Нарешті ми зайшли в «кам’яне місто». Прямо біля воріт, за 30 метрів від тітоньки, продається та ж вода, тільки вже за п’ять гривень!
Тут ми побачили кенаси – молитовні будинки караїмів (євреїв), мавзолей Джаніке-Ханум, знаменитої доньки хана, штучні печери, Троє Воріт – Великі, Середні та Малі, оборонні споруди, дім історика Фирковича. Не пошкодували, що на таку висоту піднялись! Біля Успенського храму ми набрали священної води із джерела. А далі, коли вже спустились, на нас очікувала міні-вечеря з ресторану «Маріамполь». Чому «міні» - а тому, що ціни дозволили взяти тільки два тістечка та каву з чаєм, а відбивні ми взяли з собою із дому . Ми прийшли додому, де чекала ще одна пригода – загубились ключі. Та ми вже були стомлені й полягали спати.
День 6: На пляжі ми познайомились з цікавими людьми – дев’ятирічною дівчинкою Златою та з її мамою і татом. Злата уміла плавати собачим чином, її мама сказала нам, що так легше. Незабаром і я навчився так, та вперше проплив цілих три метри! Ввечері, коли ми вернулися додому, Лесик пішов дивитися телевізор і засовує руку в тоненьку дірку в дивані і каже мамі: «Мам, а я тут ключі найшов. Не треба часом?». Почувши це, мами почали шуткувати і моя мама пішла за шампанським і тортом. Ще я з Лесиком грав у шахи й карти. В шахах я переміг його 7 разів, а він мене 3. День видався на славу!
День 7: ми з мамою самі відпочивали на пляжі і почали пробувати кримські ласощі – медову пахлаву, трубочки зі згущеним молоком та краба. Заодно я покращив підводне та надводне плавання і міг пропливати понад десять метрів. Потім ми з мамою пішли на водяний спуск. Я одягнув оранжеві надувні нарукавники, тому що я не вмів надовго затримувати дихання. Це було круто, але дорого. Із кожним днем я все краще плавав. Ми з мамкою також щодня пробували різні смакоти – креветок, копчених кальмарів, а в «Маріамполі» спробували східне тістечко «Мурашник».
Моєю останньою слабістю у плаванні було невміння правильно дихати на воді. В останній плавальний день я навчився правильно дихати та пропливати понад сорок п’ять метрів! На честь цього я скористався водним транспортом «Банан», з якого мене висадили на надувний острів у відкритому морі, де я порозважався протягом півгодини, а також великою надувною прозорою кулею, в який я мав показати свою спритність і вміння стояти на ногах, де воно справді потрібно!
Дні 8-10: Ми виїхали в Сімферополь, де на нас чекали мамина однокурсниця, з якою мама не бачилась віч-на-віч цілих 33 роки та її чоловік. Вони – мегацікаві, бо вони – подружжя художників-іконописців. У них в квартирі також є кондиціонер. Вам здасться, що всюди в Криму є кондиціонер? Ви помиляєтесь – просто ці люди потрапили в потрібне місце в потрібний час. Я розглянув майстерню дяді Юри, чоловіка маминої однокурсниці. В нього там є понад сто пензликів, кульман (пристрій для креслення), його недороблена ікона, комп’ютер з принтером, дорогі фарби. Там було надзвичайно цікаво та прохолодно J (+24).
Далі ми сіли на поїзд і зайняли ті ж місця, що і в рейсах «Ужгород-Київ» і «Київ-Євпаторія». Розкажу про них завдяки пісні «Я відчуваю себе добре» Джеймса Брауна, що на плеєрі, який незабаром розрядився. «Я відчуваю себе добре – я на поїзді, а не на літаку. Я відчуваю себе добре – ми в плацкарті, а не в купе. Я відчуваю себе добре – мені топчуть ноги, бо ми на бокових місцях, а не центральних. Я відчуваю себе добре – я сплю наверху, а не внизу, і весь час вдаряюсь головою об держак сумок, я відчуваю себе добре – спека +45, я відчуваю себе добре – з мене п’ють кров комари і їм добре, що добре мені і що моя кров не брикається з ними». Так я намагався зробити J на своєму обличчі. Та нічого. Скоро ми приїхали в Київ, а там нас зустрів татко і повіз до своїх знайомих, які зробили все, щоб догодити і допомогти перенести наш неймовірно спекотний шлях до дому. Нарешті ввечері на нижніх місцях (не бокових!) без комарів поїхали додому. О другій ночі ми з мамою вставали в Тернополі, надіялись побачитись з моїм знайомим.
В дома на нас чекали дядя Олег, запах домашніх квітів і… присмак бур’янів, які були всюди, куди не тикни пальцем.
Докази: На доказ про моє перебування в Криму я Вам покажу морські камінці (серед яких головною знахідкою є три «курячі боги»), запрошення у євпаторійські ресторани та аквапарк, карту Чуфут-Кале, квитки з трамваю та Динопарку та двох свинок-брелків, яких я виграв у тирі. Ще ми привезли подарунки: «півчашки з картою Криму», цікаві мушлі, футляр з ракушок. Також Чорне море цікаве тим, що воно є морем Скарбів. Річ у тім, що мама, Лесик і один з моїх нових друзів знайшли в морі такі речі: браслет; одну гривню, сонцезахисні окуляри; двогривневу купюру, іграшку з «Кіндер-Сюрприз».
Відпочили, а тепер знову працювати, працювати й іще раз працювати!
Комментарии
Василь Малишка