Дитинство
Дитинство… Безхмарне… Замріяне… На щастя, ще не мучать такі страхи, як податки, робота, стреси. І немає нічого жахливішого за «чудовиськ» під ліжком… Дитинство… Біжиш галопом з туалету, радіючи, що ніхто не зїв. Дитинство… Мама годує тебе з ложечки, а тато вчить зав'язувати шнурки. Бабуся відводить за руку до дитячого садка, а вдома повзаєш разом із собакою навкарачки й радієш кожному промінчику сонця. А як радісно – завжди радісно! – було приходити на майданчик, всідатися на гойдалку та таким писклявим голосом, не вимовляючи букву «р» просити: «Мамо, погойдай мене до самого велху, до гілок делев». І мати гойдала, гойдала години зо три, поки не відривала тебе, змовницьки промовляючи, що повернуся сюди завтра. Як часто хочеться повернутись у дитинство, кожен раз розуміючи, що це неможливо.
Жовті кульки кульбабок
«Це сон», - шепотіла душа. «Ні, не сон, а щось жовте та пухнасте», - так само тихо сказала мрія. «Ви так помиляєтеся! - гукнув розум. Це ціла галявина кульбабок». Викохані сонцем, квіти стигнуть на озері зеленої трави… Недалеко поспішає в синю далеч струмок… Краса… Навколо ні душі… Тихо дихає вітер… І лиш невтомні бджоли порушують цю врівноважену симфонію. Ось він… Жовтий пухнастий килим. Ще місяць – і розлетиться він малими парасольками оксамитовою галявиною. Щоб за якусь часину знову заквітчати обійстя сонцем жовтих кульбабок…
Щастя
Самотнє сіре місто зустрічає тебе своїм похмурим виглядом, холодним дощем… Чуєш, як важкі краплі води стукотять по дахах, розбиваючись на десятки менших. Вітер кидає тобі під ноги жменю опалого листя.
Тиша. Лише дощ порушує її своїм монотонним гуркотом. Бредеш маленькими вузькими вуличками старого міста. Невідомий страх липкими щупальцями охоплює тебе, заважає дихати. Здається, ні про що не можеш думати, лише відчай і повна безвихідь. Ти нікому не потрібен, увесь світ відвернувся від тебе.
Раптом чуєш приглушену дощем мелодію телефона. Мить - і на обличчі мимоволі з'являється посмішка. Будинки вже не здаються такими похмурими. Дощ, виявляється, теплий і приємний, у повітрі лунає дивна мелодія, яку чуєш лише ти. Із-за хмар з'являється сонце, освітлюючи похмуру сиру вулицю. На душі тепло й радісно. Хочеться стрибати, танцювати, просто тут, зараз…
Ти щасливий… Це неможливо пояснити, треба лише відчути. Інколи звичайні буденні речі роблять нас щасливими.
Щастя… Коли бабуся співає старі народні пісні, коли мама просто сміється, коли говориш з подругою до четвертої ранку, але спати зовсім не хочеться, коли дивишся в очі людині і здається, наче це весь світ. Щастя – віддавати комусь все, не чекаючи на винагороду. Щастя - це миттєвість. Багато миттєвостей. Воно з'являється нізвідки й утікає в нікуди. Це те, що оточує нас всюди, маленькі, ледь помітні речі, які роблять наше життя чудовим.
Щастя – це так просто! Та потрібно його побачити, відкритися йому, такому надзвичайно безкорисливому, яке приходить лише тоді, коли бажаєш його не тільки для себе…
Комментарии
Молодчина! Дякую, Катеринко, що і моя душа пройшла подумки від самого "велху" до самого верху моєї нинішньої реальності. Знаєш, я бував і буваю щасливим.
Бажаю Тобі і всім цінувати життя, бути частіше щасливими, адже "щастя - це так просто"!