1 1 1 1 1 (0 голосов)

Помилка
І тепер ти думаєш, що весь світ у твоїх руках? О, як ти помиляєшся. Ти – один. Ти ні з ким.
І поки асфальт п'є живильну прохолоду твоїх вуст, життя задихається в озоновому витті небес. Пий дощ: він не образить, лише доторкнеться до серця промінням невідомого. Невже ти думаєш, що це єдиний вихід? Ні, ні! Ти виїв серце «кока-колою» і не подумав – їй боляче! Ти покинув хмарину з дощем і не подумав – вона хоче дихати. Помилився. Але шанс є. Врятуй! Пробач. Вибачся.

Іди
Ти ще живий?
Ще любиш світ?
Ти зрадив почуття всіх літ.

Забудь блакить,
Забудь життя,
Ти – лиш нечисте забуття.

Ти – пустота.
Піски, глибінь.
Ніщо. Забутий в полі кінь

Ти ще живеш?
Забудь себе.
В пітьму пішов. Нема тебе.

Вона ще й досі думала, що сон – це життя. О, ні! Вихід в інший вимір знищує життєву пару, прокладаючи путь у невідоме. Тоді відкривається новий світ. Перший її крок був легкий. Далі, далі. Вона поринала в дрімаючі сіни світла. Кроки ставали важчими, зінниці збільшувались. Неминуча тривога ввірвалась у розпалену лаву сонця. Все загорілось. Кінець. Вона розплющила очі. Все минуло, пішло.
Вона ще й досі думала, що сон – це життя.

Не життя
На її колготах збільшувалась кількість стрілок. Вони розповзались по життю, неначе сірі дріб'язки снів. Що ж далі? Втрата насолоди не покращила її занедбаної долі.
Йшла. Знову падала, але, піднімаючись, звинувачувала небо немічними покликами.
Побачивши осінь, наступала важким тягарем на її тонкі пальці. Не відчувала твого тепла.
Так і зараз. Вона ж не спить! Скоро буде нова помилка, новий косий шлях, нова стрілка на колготах… безталанна зачіпка.

Вічна любов
Скажи, чому ти любиш дощ? Він же не дивиться тобі в очі, а закриває свої сльози. Невже ніжні його дотики нагадують тобі поцілунки щирого кохання, коли хтось торкається твоїх губ, а ти мимовільно підпускаєш все це до серця? Та чому? Він тихо дихає твоїми рухами, ти забуваєш світ, рятуєш лиш неминучу тугу дощу. Потім покидаєш ліси сірих орнаментів вікон і просто віддаєш свою усмішку ЙОМУ. Він з'їдає її вічними краплями гіркого глузду. Ти стаєш власністю дощу.
Тоді життя перетворюється на велику калюжу минулих секунд і прийдешніх хвилин.
Він з'їдає все. А ти його любиш… Щиро й віддано.

Не вихід
Гідне сонце – це ще не вихід. А що ж тоді з душею? Залишити її на дорозі, як забутий міф, що дихає в старих поглядах? А як же серце? Воно ж також хоче вірної любові, іронічних кольорів, життя!.. Не забувай про це! Воно ж також живе, б'ється й спалює почуття. А що ж тоді? Воно задихнеться, а ти лиш подивишся на нього зверхньо, пропускаючи солоні піски гіркоти. Не забувай про це, бо ти - людина.
Кохай небо, цілуй пшеницю, а палаючий глузд залиши сонцю. Воно ж все одно самотнє… І зовсім одне.

Вона
Ця осінь не показала своїх очей. Закрила повіки й поринула у важкий шлях спітнілих вікон. Кожну краплину виїдала сумом забутої елегантності, і немов, крізь сльози, знову колихалася жовтими листками надії.
Вогонь і краса ще буяли в її багряному серці, смак ніжного згину тонких пальців жив у душі загублених романтиків. Вируюче життя навколо літало, порушуючи всі закони закоханості. Та вона вже не бачила нічого, загублена в невідомих виріях принишклого листя.
Останнє фото напам'ять… Остання легка посмішка. Я чекатиму, люба. Я пам'ятаю!

Комментарии  

shturman
0 #1 shturman 01 августа 2010
Добре знаю - дуже складно працювати у прозовій мініатюрі. Недарма кажуть, що глибока і конкретна думка є найкращою. Тому прикладом є Марійчині мініатюри. Вони легко читаються й сприймаються. Пиши й надалі у тебе це добре виходить.

У Вас недостаточно прав для комментирования. Зарегистрируйтесь или авторизуйтесь.

 

Комментарии