1 1 1 1 1 (1 голос)

(короткометражна історія з життя однієї емігрантки)

На узбіччі сиділа жінка. Маленькими кістлявими пальчиками вона розтирала пучок посіченого волосся. У зелених, ледь припелюжених очах відбивалось багряне з легким серпневим відливом сонце, воно ліниво опускалось за горизонт, останнім промінням зачіпаючи шосе, по якому невпинно мчали машини, безоглядно, відчайдушно, з кожним метром усе збільшуючи швидкість і зливаючись в одну велетенську істоту, яка щомиті була готова проковтнути небо, дорогу, сонце, Каліфорнію, Анну… Жінка недбало кинула біля себе сумку, переклала ногу на ногу і закинула вгору голову, вона робила так щоразу при заході, і здавалось, що тоді її переповнює всесвітній спокій і умиротвореність та зализує кровотечні рани. Вона була звичайнісінька: невисока худенька жінка, одягнута в легкий сарафан горіхового кольору, обличчя, правда, дещо незвичне - скільки б не вдивлявся ти б так і не зміг оприділити віку, здавалося час застиг і відмовлявся рухатись, а її закинув десь поза реальність цього світу, закинув і вперто відмовлявся повернути назад та відкинути вуаль вічного загадкового смутку з її уст. Машини синхронно з'їдали метри і здували легкий вижовклий папір, який Анна тримала в руках, на картці гігантськими чорними літерами була написана назва міста, куди вона хотіла добратись автостопом, та мабуть її ледь занедбаний вигляд і якийсь відсутній, чи то пак відчужений вираз обличчя відлякував водіїв і вони зникали в одному напрямку, поглинуті спекотним маревом.

* * *
По плитці стукотіли чорні каблучки, а вслід за ними гуркотіли коліщатка темно-синьої валізи. Високий худорлявий брюнет вів під руку жінку: низеньку таку, худеньку, з дитячим, ще наївним виразом обличчя, з широко розплющеними, кольору барвінкового листу очима, вона стиснула його руку, і та, мабуть, через її ж надмірне хвилювання, тремтіла. Жінка щомиті старалась пришвидшити ходу і здавалось, що вона кудись поривається, тікає кудись, або навпаки, боїться, що втекти кудись їй так і доведеться. То вже б пошвидше, бо серце трясеться невиносно, от-от і вирветься, впаде йому на руку гарячою ружою з-під їхнього вікна, як доказ вічного кохання, віри, вірності і доказ, що розлука може її вбити, вирвати як це червлене серце і кинути під ноги світу… він взяв її руки, терпко стиснув в обіймах і довго поглинав поглядом очі, постаті кругом розтікалися, розливалися водою по плитці, і відсувались вбік, чийсь далекий голос монотонно об'явив момент розлуки, гидко, розкотисто насувалась хвиля печалі з м'ятним присмаком серпневого сонця. Він ще на мить взяв її руку, повернув долонею вгору і обережно поклав на неї коробочку, стиснувши в кулак, ще раз поцілував у скроню і попрощав назавжди свою квітку, відпустив у незворотність, якби ж він тільки знав…

* * *
А потім, якби хтось навіть благав Анну розказати, що було, вона б не змогла, не згадала б, не відновила би в пам'яті те, чим жила мов у напівсні. Вона б забилася, у паніці як у клітці і знову гірко плакала б, і знову, і знову, і знову…
Літак приземлився, вчасно, як завжди. Коліщатка темно-синьої валізи вкотре монотонно гуркотіли, жінка несміливо зійшла униз, пройшлась аеропортом, вперто і перелякано-пустими очима виглядаючи когось. До неї підійшов молодик років 27. Галантний, усміхнений, впевнениний, він нечистою англійською розмито пояснив, що все гаразд, зараз вони сядуть на таксі і він привезе її на одну з вулиць, у вульгарно-розкішний двохповерховий особняк, де її зустріне господиня, і вона зможе подзвонити додому і сказати, що все чудово, вона доїхала… що вона робитиме? Нічого складного: двічі на тиждень прибирання, сніданок, прогулянка з собаками пляжем, відвезти і привезти дітей до і зі школи, та ще ряд дрібних обов'язків по дому. Зарплатня? – домовиться з господинею, а зараз нехай слідує за ним, їм не варто запізнюватись. Анна покірно пішла за молодиком, сіла в жовтозубе таксі і рушила, туди, звідки не повертаються…
А потім розпочалося пекло. Усміхненої, товстенької полячки вона так і не побачила, бо не було такої, не жила така у підвалі з посинілими від голоду стінами, де валялось з десяток обкурених, п'яних від болю, приниження і стусанів рабинь. Для них зникло сонце, розтеклося небо холодними солоними сльозами по цементі, а дійсність: це коли тебе виводили нагору і трясли за волосся, як на товарі, показували дату виготовлення і прискіпливо оцінювали: чи не вийшов строк придатності? Сірі аж землянисті обличчя, очі запліснявіли від розмитої туші, короткі гидкі червоні спідниці, діряві колготи і брудні мешти з кривими каблуками та щоденні холодні стіни, дороги омиті світлом ліхтарів і гидкими усмішками клієнтів. Тікати? Куди? Без паспорта, без грошей, не знаючи мови і з відверто скурвленим виглядом. І щоб це дало? Через годину-дві її підібрала б патрульна машина, доставила в відділок, добу-другу потримала і випустила на вулицю… знову до ліхтарів і гидких, пропахлих потом "клієнтів".
Три роки пекельної веремії, заржавілих сліз і збитих до крові пальців об цементну долівку, три роки неволі і чорної дійсності на її душі, ці шрами уже не змиєш, не замаскуєш під штучною радістю і благополуччям, її уже не вернеш, вона проклята…
Анна тремтіла в кутку, зіщулилась як собача і щось притискала до пошерхлих покусаних і закипілих кров'ю губ, вона на щось молилася, щовечора. Тут уже ніхто не звертав на це уваги, кому було до неї діло. Розпластані по підлозі, валялися п’яні і голі її "співжительки", їй байдуже, це видовище уже не підкочувало слизького комка до горла, їй байдуже, вона уже давно сліпа і мертва… єдине, що нагадувало їй про світ, який не вмер, а нахабно жив і тішився сходу і заходу сонця на зло ій - це обручка. Так, його чи то її обручка. Вона цілувала, притискала до серця і ніжно нашіптувала щось лише їй відоме, здавалося Анна зійшла з розуму, здуріла як тиждень тому назад німкеня, що злим випадком долі опинилась в цьому сатанинському кублі.
Чи була вона гарна? Ні, вона уже давно не була гарна. Її груди обвисли, а ноги були вкриті синяками, вона постаріла на цілих десять років і покрилась сивиною, оця несхідність збивала з пантелику, її 23, але зовнішність спаскуджена підвалами закордоння нашіптувала куди більше років, і вона залишалась нічим – жінка без віку.
Одного дня її покликали. Як примара, вона байдуже попленталась сходами до виходу, втупила очі в підлогу і хиталась під вагою одній їй знаного тягаря. Їй сказали, що вона звідси їде, бо вона уже не першого сорту, не ласий шматочок для товстосумих клієнтів, тепер їй дорога на ферму – як служанці і рабині, кріпачці у світі демократії і волі. Тепер її обов'язки: носити свиням воду і доглядати за биками, прибирати після тварин і обходити Хазяїна. Анна мовчала, їй було байдуже, швидше б померти і не бачити, і не чути, забути все це…
Її кинули як мішок у вантажівку і викинули з неї як мішок, господар скривився, і плюнув собі під ноги: "Всяке дрантя привозять, а ти годуй. Ні користі, ні роботи. Здихають потім за місяць-два, бо бачте воду носити не можуть, тяжко їм, пещені". Він глянув скоса і довго не думаючи зацідив у лице. З нього досить, вони покористуються, а потім до нього відвезуть. Не відпустити ж: розпатякає якась курва і кінець бізнесу, накриють з головою. Та йому начхати, він їх більше не прикриватиме.
Здоровенна залізяка заричала, мотор завівся і розсипав дим навкруги, Анну завалили на заднє сидіння і сказали закрити рота, їй кинули якусь шмату і наказали стягнути з себе те дрантя, в яке вона була одягнута. Він нагодував її і заставив помитись перед тим, як відвезти її за місто, на шосе (щоб не ставили багато запитань демократичні американці, чого-то вона така зачухана, як стара баба): "Нехай сама добирається куди хоче, а тим скаже, що здохла, не протягла і двох днів - від недоїдання". Він ще глянув на обручку на її безіменному пальці правої руки, облизався (все ж таки золото), та потім побачив чорні нігті і порепані пучки, чорт з нею, з тою обручкою, обійдеться, а то ще якусь заразу підчепить, поки буде знімати з пальця. Та й не зніме вже: обручка маленька, ніжна, а пальці здорові, набряклі, …давно надягнула…

* * *
На узбіччі сиділа жінка. Маленькими кістлявими пальчиками вона розтирала пучок посіченого волосся. У зелених, ледь припелюжених очах відбивалось багряне з легким серпневим відливом сонце, воно ліниво опускалось за горизонт, останнім промінням зачіпаючи шосе, по якому невпинно мчали машини, безоглядно, відчайдушно, з кожним метром усе збільшуючи швидкість і зливаючись в одну велетенську істоту, яка щомиті була готова проковтнути небо, дорогу, сонце, Каліфорнію, Анну… Жінка недбало кинула біля себе сумку, переклала ногу на ногу і закинула вгору голову, вона робила так щоразу при заході, і здавалось, що тоді її переповнює всесвітній спокій і умиротвореність та зализує кровотечні рани. Вона була звичайнісінька: невисока худенька жінка, одягнута в легкий сарафан горіхового кольору, обличчя, правда, дещо незвичне - скільки б не вдивлявся ти б так і не зміг оприділити віку, здавалося час застиг і відмовлявся рухатись, а її закинув десь поза реальність цього світу, закинув і вперто відмовлявся повернути назад та відкинути вуаль вічного загадкового смутку з її уст. Машини синхронно з'їдали метри і здували легкий вижовклий папір, який Анна тримала в руках, на картці гігантськими чорними літерами була написана назва міста, куди вона хотіла добратись автостопом, та мабуть її ледь занедбаний вигляд і якийсь відсутній, чи то пак відчужений вираз обличчя відлякував водіїв і вони зникали в одному напрямку, поглинуті спекотним маревом.

Р.S. Високий худорлявий брюнет дочекався Анни. Усі ці три роки чотири місяці і одинадцять днів він шукав її по всій Європі. Вона прожила ще п'ять років, але так і не опам'яталася після пережитого, майже не розмовляла, не виходила з депресії, плакала і кричала ночами, останній рік не впізнавала нікого, а потім передозування… Не відпускайте свою квітку в незворотність, тепер ви знаєте…

Комментарии  

Таня
+1 #1 Таня 15 октября 2010
Злободенна тема... Наша страшна дійсність... І вдало описано. Тобі вдалося словами змалювати картину.

У Вас недостаточно прав для комментирования. Зарегистрируйтесь или авторизуйтесь.

 

Комментарии