1 1 1 1 1 (1 голос)

Уже третій день ти слідкуєш за мною. Твій прискіпливий погляд - на іскрах мого наелектризованого озоном шалика. Твої обрії на зіницях чужої любові.
Я знаю: у кишенях ти несеш лиш світло, але страх спалахує при кожному дотику твоєї напруги. Щось зникає з миттю думок, але роз'їдаючий нектар вбивчого удару не відступає від горлянки.
Як ти живеш? Від серця до серця, від сміху до сміху, від сльози... і до безкінечності?.. Ці речі і справді схожі, коли граніт віри роз'їдає гнучка і шкрябуча сіль. Ти також це помічав? Тоді ми й справді схожі...
А що це за фото? Твоя любов? Вона гарна... Чому її покинув? Невже? Очевидно, з такими страйками долі жодна дівчина не змириться. Та й крокувати за стрілками безодні, знаючи, що втратиш себе і його, - це також не для жіночого щастя... Ти ж розумієш... Я боялася змін все життя, але щохвилини летіла до неба великих міст... Думаєш дивна? Ні. Просто людина мегаполісу, мрійниця... трошки... Знаєш, у мене немає друзів, спокійного струму надійності в серці. А вони усміхаються, кажуть, що найрідніша. Це так смішно - знати неправду. Ти її не пускай до серця, не розбавляй ніжну палітру. Що? Не погоджуєшся? Ну, звичайно... ти й досі віриш у надію. Шкода, але для мене вона тихо потріскує у вогні минулого щастя. Навіки! Твій погляд - це така важка ноша! Ще трішки - і я стрибну в небо через нього. Зрозумій - я у вакуумі, без передчуттів... вже третій день. Ти скоро полетиш, залишивши моє життя іншим, не таким. Дай тебе обійняти. Очі твої прозорі, я ж через це не бачу твоїх мрій, чи в тебе їх нема... Смішний ти. Смішний... Я трохи боюся, немов мільйони льодинок падають на моє тіло.
Ну що ж, на добраніч. Сподіваюся, завтра ти підеш, закінчивши свою справу. Першу зірку я впізнала із тієї фотографії. Усе-таки вона красуня - наречена вітру змін.

У Вас недостаточно прав для комментирования. Зарегистрируйтесь или авторизуйтесь.

 

Комментарии