Ой, як холодненько зранку в горах! Народився я шостого червня. У мене шовковиста шерсть білого кольору, і дві гарні чорні плями на правому боці. Я – маленька вівчарка, але хочу бути великим, як Тато, і захищати свій дім.
Мама казала, що я народився в країні Карпатських гір.
У моєму гірському селі трава – до шести-десяти сантиметрів, а така ніжна! Пам'ятаю, як я гарно крутився по ній і від лоскоту я лагідно гарчав. Також тут є менші квітки із жовтою серцевиною на кожній і білими пелюстками.
– Це ромашки, – лагідно посміхалась Мама, – можеш три-п'ять квіточок узяти.
Ще тут є мак. Я його знаю, бо Мамуся мені його в дитинстві зірвала і я понюхав. Вона назвала цю чарівну квітку із чорною цяткою всередині маком, і це, напевне, правда. Моя Мама прожила довге, важке життя, і стала розумною. Я її називаю Любою, або Квітонькою.
Зараз липень. Мені один рік та один місяць. Я живу в одного селянина - вівчаря. Моя Квітонька охороняє мене, а татусь – давно помер. В мене з'явилась чорна пляма навсібіч правого ока, та ще одна – на лобі.
– Мій Пухнастичку! – сказала Мамуся, коли я в неї заніжився, – хлопчику, перестань, я тобі не трава! - Я люблю свою розумну Маму так сильно, що часом до неї прилизуюся.
Наш господар – добра людина. Йому, я чув, п'ятдесят п'ять років. Він ніколи не залишає нас голодними. Молоком я завжди запиваю їжу, мамине уже не п'ю. А коли принесуть ковбасу або м'яса, то я швидко підбігаю. «М-м-м! Смакота!», - думаю я.
– Це не тільки собаки їдять, а й люди, – сповістила Мама – тому нам м'ясо рідко дають. І воно дороге.
Мене самого звуть Гавчик. Бо я й справді люблю гарно «полаяти». Гарно – бо я ще гавкаю неголосно. Мій Тато так гавкав, що із злості стрибав на мисливців.
Не думайте, що моє життя нудне. Через паркан я говорю з сусідськими собаками - хвалькуватим далматинцем Рой-Гавом і найскромнішою таксою Люліан. У суботу і неділю мій господар пускає мене побігати, пострибати, повалятися в саду. Але Мама радить:
– Не роби з себе дурня. Лови метеликів, горобців, нюхай духмяні квіти, дихай свіжим карпатським повітрям, поки можеш.
– Найкраща квітонька – це ти! – кажу я, згадавши, як називаю Маму.
Мати посміхається ласкавому синові, і ми подаємось до господаря – пастуха, їмо та сідаємо на горбку біля овець.
Написано у 2009 р. (10 років)
