1 1 1 1 1 (1 голос)

* * *
Бачиш поруч - імовірність;
Перевернута шибка мимовільного нашого світу.
Десь далеко - реальність;
Там собаки туляться від лампочок - асоціацій.
Лиш забудеш - близькість;
Сірий одяг знову в моді, так сказали вони.
А позаду - тиша;
Тихо, тихо, - створимо атмосферу теперішнього світу.

***
Не бійся захлинутися у цоканні годинника,
Таке зараз життя!
Не хвилюйся за гнилі сліди, що розчавили живих,
Такий зараз менталітет!
Відведи погляд від сліз почорнілих, загублених у надіях...
Такий зараз ти!

Помилка
І тепер ти думаєш, що весь світ у твоїх руках? О, як ти помиляєшся. Ти - один. Ти ні з ким. І поки асфальт п'є живильну прохолоду твоїх вуст, життя задихається в озоновому витті небес. Пий дощ: він не образить, лише доторкнеться до серця промінням невідомого. Невже ти думаєш, що це єдиний вихід? Ні, ні! Ти виїв серце «кока-колою» і не подумав - їй боляче! Ти покинув хмарину з дощем і не подумав вона хоче дихати. Помилився. Але шанс є. Врятуй! Пробач. Вибачся.

Самотнє слово - один
Запахи троянд не зникають із білих вікон із видом на палаючий Лас-Вегас. Під хрипуватий голос Боба Марлі ловити насолоду від життя, допиваючи фреш із тонкого скла, і розмальовувати вікна біло-синьо-червоними кольорами; так просто кинути із вікна старий телевізор, і замовити дешеву піцу «За 20 хвилин»... дівчина існувала собою. Навчитися літати їй так не вдалося; учителька фізики поставила чотири; а багатонадійна лотерея виявилася втратою шансів на звичайне щасливе життя. Гроші - панькались з її тонкою шкірою, однак пустота, заметена піском... досить їй плакати над сонцем нездійсненних принципів. Тепер лиш мозолі на вказівних пальцях від клацання кнопки шикарного ліфту у її готелі заважають роздавити набридливих сусідів, від яких тхне мармеладом та м'якими іграшками. Однак серце - річ тривожна, не витримує тяжкі парфуми самотності у її квартирі... І часто ввечері той мармелад та дитячий сміх за стіною здається найкращим, що було в її житті.

Вічна любов
Скажи, чому ти любиш дощ? Він же не дивиться тобі в очі, а закриває свої сльози. Невже ніжні його дотики нагадують тобі поцілунки щирого кохання, коли хтось торкається твоїх губ, а ти мимовільно підпускаєш все це до серця? Та чому? Він тихо дихає твоїми рухами, ти забуваєш світ, рятуєш лиш неминучу тугу дощу. Потім покидаєш ліси сірих орнаментів вікон і просто віддаєш свою усмішку ЙОМУ. Він з'їдає її вічними краплями гіркого глузду. Ти стаєш власністю дощу. Тоді життя перетворюється на велику калюжу минулих секунд і прийдешніх хвилин. Він з'їдає все. А ти його любиш... Щиро й віддано.

Без режисера, або Провівши поглядом ща...
Мелодією шарму танув перший сніг. Радіти, виявилося, тільки один день. Під взуттям чутні були мокрі невдоволення розтану тої недовершеності зими. Завтра Новий рік.
Закутаний, він йшов додому. У черевиках хлюпало море; хлюпав його ніс. Сам на свято. Так звично. А раніше ж був улюбленцем дів... а все-таки навіщо думати про минуле? Дешеві туфлі, куплені нею на ринку під багатообіцяючим написом «Гучі», нагадували французькі парфуми, розлиті під Одесою, що закінчилися перед важливим побаченням... із холодом. Знову сама, а між іншим як завжди. Може подзвонить хтось? А в принципі - байдуже! Вони всі лише фальш. Згорати в лаві нового року... це так очевидно, й по-солоному боляче. Шкода, що нічого просто так не станеться. Шкода, що сам(а). Шкода... не зустрінуться. Не щастя, і сон о першій годині ночі. А так хотілося, щоб усе було як в «Іронії долі».

Вона
Ця осінь не показала своїх очей. Закрила повіки й поринула у важкий шлях спітнілих вікон. Кожну краплину виїдала сумом забутої елегантності, і немов, крізь сльози, знову колихалася жовтими листками надії.
Вогонь і краса ще буяли в її багряному серці, смак ніжного згину тонких пальців жив у душі загублених романтиків. Вируюче життя навколо літало, порушуючи всі закони закоханості. Та вона вже не бачила нічого, загублена в невідомих виріях принишклого листя. Останнє фото на пам'ять... Остання легка посмішка. Я чекатиму, люба. Я пам'ятаю!

Не вихід
Гідне сонце - це ще не вихід. А що ж тоді з душею? Залишити її на дорозі, як забутий міф, що дихає в старих поглядах? А як же серце? Воно ж також хоче вірної любові, іронічних кольорів, життя...! Не забувай про це! Воно ж також живе, б'ється й спалює почуття. А що ж тоді? Воно задихнеться, а ти лиш подивишся на нього зверхньо, пропускаючи солоні піски гіркоти. Не забувай про це, бо ти - людина.
Кохай небо, цілуй пшеницю, а палаючий глузд залиши сонцю. Воно ж все одно самотнє...! зовсім одне.

Неадекватна
У повітрі танули місяці. Хотілося вилити на себе три літри нафти та потроху з'їдати її, немов карамель. Відірватися й полетіти до супутника, туди, де немає світла, немає ґудзиків, немає й мене. Там тиша.
Бачити світ, а не калюжу можу. Їсти везіння ложками легко, а бути такою, як всі, - неможливо. Піду по сонцю, щоб воно лоскотало п'яти. Забудьте, що бачили. Навіжене! «Світ ловив мене, та не спіймав» (Г. Сковорода).

Прощавай, друже...
На долонях часів тримається людство. У плетених кошиках долі заплутуються почуття. Тиша! Вибух! Прощавай, друже, - війна! Я йду. І бачу лиш червоне полотно і криваві відблиски очей. Піт з'їдає мій погляд, важко дихати від криків. Але йду, бо позаду рідні - плачуть. Хоча хтозна, що вони відчуватимуть, коли дізнаються про смерть? Краще не думати. Я наступив на фото, воно лежало поряд із молодим солдатом. Мабуть, сім'я...
Ми часто живемо для чужого щастя. Я це зрозумів, коли ніс того молодика до санітарок. Він ще дихав! Раптом відчув залізо в спині - дивне відчуття. Згадав маму. Але побачив тільки, як молодого солдата зняли з моєї спини і понесли юні... ще зовсім юні чоловіки. А я залишився. Один! Світло...
Прощавай, друже, - війна.

У Вас недостаточно прав для комментирования. Зарегистрируйтесь или авторизуйтесь.

 

Комментарии