1 1 1 1 1 (0 голосов)

...Як гарно, спокійно пливти. Точніше, ні, валятися ось-тут, в мілині, подалі від крикливих хвиль гірської річки, що своєю силою зносять тебе за течією. Як спокійно опустити ноги і відчути тверде каміння. Як приємно поніжитись на мілководді, на сонечку. Інколи здається що все моє єство зливається з річкою, і ми стаємо одним цілим, але я знаю: щохвилини можу припинити цю гру, вийти на берег... Це вселяє впевненість.

- А-а-а, як весело, ходи до нас! Тут річка наче скажена! Хвилі просто зносять! Ходи до нас, тут весело!

Можливо трохи пізніше... Хвилі зносять... весело... Річка - це не атракціон. Вона катає тебе на своїх хвилях, але коли ти захочеш зупинитися - доведеться докласти зусиль. А ти впевнений, що тобі це до снаги? До того ж наша річка... зараз я не довіряю їй... деякі люди вважають, що знають її, але її не знає ніхто. Я впевнена, що сама вона знає, чого хоче, але ніколи не скаже про це людям... Швидка, норовлива та навдивовижу сильна, вона то розливається від дощів, що наповнили її, то ледь не всихає, то міняє своє русло, то, як зараз підточує берег. Чого вона бажає? А який настрій в неї зараз?.. Я знаю - з моїми друзями, що зараз катаються на хвилях в глибокій воді, нічого не трапиться. Вони впевнені в собі. Завжди такими були. А от я - це інша річ. Мені добре й тут.

- Ей, ходи до нас!

Щось не хочу, піду позагораю на сонці... Я закриваю очі і знову бачу епізод однієї історії. І так не хочеться згадувати, але веретено спогадів вже не слухає мене.

Спека, в Мукачеві здається немає місця, де б можна сховатися від палючого сонця.

Хоча - ні. Є річка. Бурхлива, із своїми гірськими водами, вона манить до себе, обіцяючи найпотрібніше в спекотні дні - прохолоду. Ми вже були поруч, біля самої води. Ми - це я і моя подруга. Швидко кинувши свої речі на траву, ми за мить були вже у воді. Пінисті прохолодні хвилі своєю силою несли нас вздовж берега. Ми насолоджувалися катанням. Вода ніби притягувала до себе. Ми виходили на берег і знов пускались у хвилі річки. І так декілька разів. Чомусь на пляжі було не людно, але нам так більше подобалось - ніхто не заважає насолоджуватись річкою. Тепер ми вигадали змагання: хто скоріше спуститься річкою вниз.

І от гра почалась. Хвилі почали потроху відносити нас від берега... але ми не помічали цього, поки що. Тай ніколи було. Ось я переганяю подругу, а тепер вона мене, треба знайти хвилю, щоб знов наздогнати її. Раптом я відчула, що дуже втомилась, пора виходити на берег. Але течія несла мене до середини річки. Ногами я не могла дістатись дна, краєм ока помітила, що подруга в такому ж становищі. Сили мене підвели, кудись зникли, від жаху я заціпеніла, не знала що робити. Вода затягла мене на дно, через декілька секунд викинула, і я знов іду на дно. В мить, коли мене викинуло над водою знову, я встигла ковтнути повітря і побачити, що люди, які стоять на трубі, помітили, в якому ми становищі, але зовсім не переймалися цим. Я боялася кричати - могла наковтатися води і тоді точно потонула б. Знову я на дні. Мої очі відкриті, я дивлюся вверх, бачу небо, монастир. В голові промайнула думка. Одна з тих, ледь помітних думок, які, однак, так тонко переживаємо, хоч і не дуже розуміємо. Вирішальна думка: «Невже це кінець? Невже зараз втоплюся? Невже я більше не побачу сонця, квітів, життя... А як моя мати? Як воно буде їй дізнатись, що мене нема більше у світі? Ні, я мушу намагатись випливти!»

Я намагалась зробити ривок - марно, ще один - безуспішно. Як раптом натрапила на камінь, на дні річки. Величезний камінь посеред дна. Не довго думаючи, я з усієї сили відштовхнулася від нього і почала пливти до берега. Страх і жага до життя гнали мене вперед, сил не було, але я пливла. Я нарешті відшукала очима мою подругу, вона вже була у мілкій воді, вже майже виповзала на берег. Мені залишилася ще дуже маленька дистанція, але ці хвилини були мов з іншого життя. Я була певна, що нічого поганого не станеться, знала, що допливу, річка не затягувала на дно. Я була вже біля мілководдя. Тепер я просто дівчина, що втомилася і пливе до берега, а ще хвилину тому боролася за право жити.

...Я не мала сил вийти на берег. Виповзла на четвереньках. Лягла на траву і лежала так з півгодини, моя подруга так само. Ми нічого не говорили - сил не було. Просто лежали. Трава здавалася м'якою, мов пір'їнка. Ми навіть не хотіли думати. Через півгодини ми тихенько встали. Нам більше не хотілося плавати в той день. Нам хотілося піди якомога далі, додому. А найбільше нам хотілося, щоб ця історія не стала відома нашим батькам.

Залишилося багать питань: «Чому люди нам не допомогли? Чому залишилися байдужі, хоч добре бачили, що ми в біді? Чому ми вирішили, що не випливемо в якийсь момент?» Я знаю лиш одне - треба розраховувати на свої сили. З тих пір завжди уникала глибокої води, лякалася її, хоч і любила.

День, спека, мої друзі плавають у воді. А я насолоджуюся сонцем. Воно пече, обпікає шкіру своїм золотавим промінням. Я думаю вже зовсім про інше. А все ж в голову закралася і швиденько втекла думка: «Жаль, що я так і не переборола свій страх».

У Вас недостаточно прав для комментирования. Зарегистрируйтесь или авторизуйтесь.

 

Комментарии