1 1 1 1 1 (0 голосов)

Ніколи не думав дядько Яким, що зможе зібрати на старість хоч якісь гроші. Ще б пак! Буремні двадцяті роки минулого століття не давали впевненості в майбутньому: революції, війни, повстання. Маючи двох синів, мусив невсипно працювати, перебувати на заробітках. Добре, що отримав звільнення зі служби в армії. Про це і документ відповідний мав. Саме в нього і завернув зібрані гроші, а коли нікого не було вдома, заховав їх під солом'яну стріху старої хати. Сини - Павло та Михайло - про гроші батька знали, але де той їх тримав, не цікавилися. Батько ж частенько казав: «Що б не трапилося, гроші є. Не пропадемо». Не думав тоді Яким, як ці папірці змінять його життя.

Настали голодні тридцяті. У селян забирали останнє. Заходили на подвір'я, змітали з полиць все, що бачили, до насінини. Винесли все і з Якимової хати. Сидів той за столом і голови не підвів, поки вимуштрувані молодчики нишпорили по всіх закутках. Лише з-під грізних брів поглянув, коли ті виходили з хати. Засмутився старий батько. Робити нічого - треба діставати гроші і йти в місто, інакше як прожити? І хоч заховали дещо з продуктів, розумів: цього буде замало.

Якось увечері, коли жінка поралася на подвір'ї, поліз за грішми. Дивно, але в тому місці, де начебто їх ховав, нічого не було. Спочатку спокійно передивився ще в декількох місцях поблизу - нема. Серце тупо застукало, запекло в грудях, кров прилила до скронь. Рука вперто нишпорила в соломі, проте марно - там було пусто.

Увечері нічого не сказав жінці, але заснути вночі не зміг. Декілька разів вставав, аби ще раз спробувати знайти згорток, обшукав майже всю стелю, але грошей так і не знайшов. Наступного дня сказав жінці:
- Гроші пропали.
- О Господи! Але ж ніхто чужий в хаті не був.
- Не був... - потупивши погляд, погодився Яким. - Хлопці взяли... Лишенько!
- Що ти таке кажеш, Якиме? - затужила жінка.
- Павло або Михайло... Більше нікому...

Дарма сини божилися й клялися, що не брали. Вони самі вже мали власні родини, але, як маленькі хлопчики, на колінах просили батька повірити... Не повірив... Так і помер, впевнений, що хтось із синів взяв потом зароблені гроші.
Страшного 33-го ніхто в родині не помер. На дві родини була лише одна дитина - Ганнуся, а тому вдалося вижити. Лише бабуся, пригадують, була пухла. Добре пам'ятала мала онука, як дідусь постійно бурчав, дорікаючи батькові за гроші. Жаль їй було дивитися, як той намагався виправдатися і завжди з тугою в очах виходив з батькової хати...

А через півстоліття вже син і зять Ганни Михайлівни розбирали стару хату і до їхніх рук з-під старої трухлої дровиняки випав якийсь згорток. Розгорнули - якісь великі, схожі на царські, гроші, охайно обмотані якимось папірцем зі старими печатями. Покликали матір. Та взяла до рук старий документ - відпускна діда Якима... Сльози потекли з очей, затремтіли руки, а вона тільки й змогла промовити:
- Ось вони, гроші... а дід і помер, не повіривши, що сини їх не брали. Не простив їм...
Тримала в руках кляті папірці й казала:
- Ось вони, дідусю. Хоч на тому світі хай заспокоїться твоя душа і простить синів, які теж вже десь на небі чекають твого прощення.
А потім кинула їх у купу з іншим сміттям...

У Вас недостаточно прав для комментирования. Зарегистрируйтесь или авторизуйтесь.

 

Комментарии