1 1 1 1 1 (1 голос)

На окраїні нашого села, коло річки, стоїть великий крислатий клен і тоненька струнка берізка, а між ними росте великий кущ з колючками. Мій дід Олекса жартома називає його саксаулом. Чому я про них розповідаю? Просто колись...

Тієї весни було дуже тепло. Уже співали перші пташки, дерева розпустили свої бруньки — природа вкотре виривалась з дужих обійм зими і воскресала.

З двома порожніми пляшками в одній руці і невеликим пакетом в другій я вийшов із хати.

Тільки-но я хотів смикнути на себе хвіртку, як вона сама відчинилась і ледь не угріла мене по лобі.

— О! Здоров, козаче, — привітався Петро Олексійович, друг мого діда і частий гість в нашому домі. — Куди це ти вже намилився?

— Та... Побіжу ось недалечко березового й кленового соку набрати хочу, — я махнув рукою в сторону степу. Хата моїх дідуся й бабусі стояла майже на краю села.

— Овва! А чи не до тих берізки й клена ти зібрався, що стоять понад річкою? — підняв свої кострубаті брови дід Петро.

— Ага, — ствердно кивнув я.

— Тю-тю! — здивувався Петро Олексійович. — А ти що хіба не знаєш тієї легенди?..

— Якої легенди?

Тепер настала моя черга дивуватися.

— Ех, молодь-молодь,— скрушно похитав головою старенький. — Ходімо, неук, розкажу тобі. Ми сіли коло повітки, де мій дідусь Олекса саме щось майстрував.

— Давно то діялось, — почав дідусевий друг. Колись стояла в нас у селі сотня запорізька. І був у тій сотні козак Іван. З дитинства був він сиротою, а потім не витримав гніву пана і втік на Січ. Гарний був хлопець: дужий, високий, з чорними вусами, карими очима й кучерявим чубом. І от закохався Іван в Олену, першу на все село красуню. Струнка, мов тополя, очі, як зірочки, щоки червоні, як мак, губи, як вишеньки, волосся довге до пояса і чорне, як смола. Красуня — і все.

Покохалася Олена Івану, а Іван Олені. Палко й щиро вони любили одне одного, та не довго судилося бути їхньому щастю. Прознав про те сотник козацький Остап Коломелько. Він теж любив Олену, але вона повсякчас йому відмовляла — ну не любила вона його! Губи, як печериці, ніс перерубаний турецьким ятаганом, ще й старий, як пеньок та ще й мстивий — ну хто ж його полюбить!

Дізнався про те сотник і задушили його злість та заздрість. Підстеріг він, де ліг спати Іван, і сонного його зарізав та й закопав у степу коло річки.

І не знайшла Олена в таборі свого милого. Почула вона горе велике і пішла до бабки-всевидки. И сказала бабка, що сталося, ще й місце вказала.

Гірко плакала дівчина, а вночі пішла до того місця, а сотник тихцем за нею. Підійшла туди й всадила ніж собі в серце. А сотник те як побачив, то й собі смерть утіяв.

І похоронили люди Олену коло Івана ще й сотника між ними. (Не хотіли люди ховати там Остапа, але козаки настояли). І виросла берізка над Оленою, клен кучерявий — над Іваном, а над сотником — колючка. Поки дерева були малими — заважала їм та колючка, а як підросли, то сплелися їхні віти і так стоять і нині.

Не беруть люди соку з цих дерев. Кажуть, достатньо з них крові при житті вилилось — хай хоч тепер відпочинуть. А колючку скільки не вирубували — вона знов відростає. Не хоче старий сотник покидати закоханих...

Дід хитро усміхнувся.

— От така історія.

Не пішов я тоді в поле. І взагалі не ходжу по сік. Хтозна — яку історію в собі приховують інші дерева.

У Вас недостаточно прав для комментирования. Зарегистрируйтесь или авторизуйтесь.

 

Комментарии