Сірий невиразний туманець скрадливо підповзає до мого порога. За вікном висновується ранок. Земля ще спить, а птахи вже навперебій нагадують про себе. У їхнє різноголосся вкраплюються ластів'ята у гніздечку під стріхою. А моя невсипуща матуся вже порається біля печі, в якій потріскують букові полінця. Ніздрі лоскоче запах чебрецевого чаю, що парує на столі. Ним матуся лікує мені кашель. Тепер літо, можна трохи довше поспати, та не хочеться чомусь. Зіскакую на дощату підлогу, біжу вмиватися до потічка — він зразу під нашим тином. Вода холодна-холодна. Хлюпаю на обличчя, на ноги. Здається ніби в тіло вливається якийсь жар.
Після сніданку хочу бути і я при ділі. Підлаштовуюсь до бабусі, що готується прясти вовну. Обскубую жмуточки, що не годяться для ниток, з подивом спостерігаю, як повніє веретено. Ось і час знімати з нього м'яку одяганочку. А я вже знаю свою справу — тримати його між долоньками, поки бабця його "роздягнуть" і змотають у тугий клубочок. Будуть на зиму і шкарпетки, і м'яка кофтинка.
Коли присмалений вечір підкрадається до хати, я на лавці під старезною грушею слухаю бабусині оповідки про минувшину. А інколи дідусь або бабуся розстараються на казку. Мені цікаво, бо таких я у книжках не зустрічала. Часто під стуготіння вітру чи переспів цвіркунів біля мене витав дух Довбуша, Пинті, Шугая. Я напружую уяву, і переді мною з'являються упирі, багато голові змії. Я люблю бабусину мудру науку, бо вона ненав'язлива і щира. Тому й залягає у душу. Надовго і надійно. Це і є мої вічні обереги.
Обереги душі
- Информация о материале
- Автор: Ольга Шегда, 9 клас - смт. Міжгір'я, Україна
- Просмотров: 1275
Комментарии