Розташовано ректором МАЛіЖу, за відсутності у авторки доступу до мережі "Інтернет".
Це містечко жило таким самим життям як і інші міста.Там були такі самі люди. Вони їли, пили, спали. Якщо подивитись на це місто воно нічим не відрізнялось від нашого..Дивлячись на сім'ї усе ясно: тато, мама, діти. Від них завжди віє теплом та радістю, але якщо зазирнути до них у вікно, коли вони на тебе не чекають, то ти не віриш своїм очам.
У цьому містечку завжди панувала спокуса. У повітрі стов запах гри. Гри у життя. Здавалось саме життя ніхто не сприймав усерйоз. Життя-як єдиний шанс. Всі думали, що існує еліксир який врятує у будь-якому випадку. Захоплені, затьмарені грою, вони завжди раділи програшу іншого. Коли гра для когось закінчувалась. І не важливо хто б це був незнайомець, сусід чи родич, легка радість від програшу іншого доводила до екстазу. Гарні вчинки робились на публіку. Гра акторів у цьому місті була майстернішою ніж у найкращих театрах світу. Усі люди там мали дар, вони володіли акторським талантом. Ось так, у грі вони і жили, хоча правильніше сказати існували. їхнє дурне прагнення до ідеальності засліплювало їм очі, пригнічувало настрій, накликало сумні думки, але за разом давало наснагу. Ніщо їх так не могло стимулювати, як прагнення бути матеріально збагаченими. Насамперед прагнути ідеальності це не погано, але вони прагнули не духовного, а матеріального багатства. Через те, що вони надмірно прагнули цього навіть фізичні ідеали стали неправельними, вони їх зруйнували, а на заміну вибудували свої, як на мене , вибудували викривленими та скалічиними. І кожного дня вони дряпались угору до своїх ідеалів по кривим будівлям, насправді, сірого та липкого міста.
Пройшовшись цими вуличками я була ладна кричати, але не знаю чому...просто хотілось, і це почуття ставало все дедалі сильнішим. Я немов застрягла у багнюці. Це місто поглинало мене, з кожним днем, я ставала схожою на них.З кожним днем я забувала про , вже інший світ, світ звідки я прийшла, забувала про ВІРУ...віру у будь-що.Я не знала що мені зробити щоб стати такою якою я була. А згодом я й перестала думати про те якою я була, я забула.Впала в глибоку прірву де мені вже не хотілось думати про спасіння. Все, мене випили до дна! Я стала грати у життя разом з нами. Я ні про що не мріяла, ні у що не вірила. Я прагнула тільки одного - матеріального багатства, так званої ідеальності, ідеальності у цій грі. Я стала хорошою актрисою, а можливо я нею була?3араз вже і не знаю. Потім я немов стала зливатись з будівлями,на їхньому сірому фоні я ніяк не виділялась.Голоса людей почали нагадувати дзижчання мух. Збагнути,що я роблю з кожним днем ставало важче.І ніхто не приходив на допомогу. Можливо, тому що я не могла вимовити слово:"Допоможи".Але чи була у цьому потреба? Невже й так не видно, що я потребувала допомоги. Ніхто не втручався. Я завжди не любила коли у мої справи хтось втручається, а коли я потребувала цього, як на зло, усім було байдуже. Парадокс. Не потрібно, так усі лізуть до тебе немов ти продавець у пекарні де зостався останній кусень хліба, а коли потрібно то всі обходять тебе стороною, немов ти брудний бомж. Але навіть бомж людина, і скорше він би підійшов до мене і допоміг, ніж люди.Чисті люди???0 ні, насправді, набагато брудніші у душі. Люди такі ж липкі та заплямовані, як будівлі того міста. Вже мого міста.
Не розумію як це сталось, але я вже дуже скоро грала за них. Я вже була їхньою, невід'ємною ланкою брудного суспільства я стала за лічині дні. Далі я вже нічого не пам'ятаю.Я знаю тільки те , що побачила на власні очі, розповісти-нема є слів. Будучи однією із них я відчула усе на собі. І те , коли здається, що нема є вибору. 1 те, коли жадоба помсти задурманює тебе, і те, коли немов хочеш випити чиєїсь крові. Це жахливо. Це була немов одна страшна комп'ютерна гра, яка увібрала у себе всі жахи. Не знаю хто так старанно помістив у стіни будинків страх та байдужість? Тобі здавалось немов ти нічого не хочеш, а навіть якщо і хотів допомогти собі, то боявся. Хто так ретельно підбирав героїв у цю гру?Хто посилив туди єдине почуття-почуття , що ти нічого не відчуваєш?Але творцем цього міста була людина, тому що тільки людина може таке зтворити. Невже це не навіює страх, що усе це може робити людина? Усе планувати, спостерігати... моторошно. Але звичайно зрозуміло , що у кожної людини є влада..кожен може робити такі проекти... керувати кимось...змушувати поглинутись у його гру.
Одного разу, йдучи по вулиці, я побачили невеличкий, зовсім не схожий на всі інші, старий будиночок. Не дивлячись на сірий колір, мені здалось, що це найяскравіше місце. Мені стало цікаво, та в одночас страшно. Страх!? Я давно не відчувала цього, та не схаменулась, як опинилась всередені. І тут сталося дивовижне, я помітила як по стінах старого будинку гуляють сонячні промені. Від усіх предметів йшло незвичне тепло. Я усміхнулась, так-так я усміхнулась. Потім безмежне відчуття покою та радості захопила мене, туман в моїй голові розсіювався. Я знову стала ЛЮДИНОЮ! Так я знову стала собою!
Я довго не могла зрозуміти, як будиночок зміг вилікувати мене, як повернув до життя! Я знову стала сама собою.А те місто залишилось таким самим. В ньому так само грали у життя. І так само стояв у ньому невеличкий будиночок і, напевно чекав на ще одну хвору людину...
