Розташовано ректором МАЛіЖу, за відсутності у автора доступу до мережі "Інтернет".
Мене звати Олексій Лелюх, я з Полтави. Кілька місяців тому почав писати прозу. Окрім цього займаюся бальними танцями вже 10 років. Навчаюсь майже на відмінно, але намагаюся здобути медаль. Взагалі-то, я вважаю себе позитивним, цілеспрямованим і впевненим, хоча можу проводити час наодинці. Повністю довіряю тільки кращому другу, але часто розкриваюся просто знайомим, які готові вислухати. Тому й твори мої читали ледь не всі друзі. Оцінюють усі по-різному, тому не знаю, на що чекати...Вам оцінювати мої мініатюри прози.
Фотосесія
Фото - усього лише миттєвий шматочок життя. Хіба можна через нього передати справжні почуття й емоції? Достатньо лише на секунду приміряти той чи інший образ — і світлина готова. Фотосесія — тільки потік несправжніх емоцій, які корегують істинну зовнішність.- Давай, стань дикою тигрицею! Поїдай поглядом! Аррр!Устигає вдягти маску пристрасті та зобразити вогники в очах. Спалах - готово.- Тепер стань беззахисною дівчинкою. Маленькою і довірливою!Очі, які ще секунду тому спалювали все навколо, тепер замріяно поглядають на небо. На вустах грає щаслива посмішка. Спалах - готово.- А зараз - уся на пафосі!І знову зміна: надуті губи, погляд, сповнений презирства, важкі повіки. Зверхність і гордість. Спалах - готово.- Тепер брутал, агресія. Розірви тут усіх! Будь беззахисною тварюкою!Очі звузились, випромінюють відкриту ненависть. На губах застигнімий образ крику. Спалах - готово.- Виражай здивування. Типу: «Сюрприз!»Широко відкриті очі, брови піднімаються догори. Рот розкривається від подиву. Спалах - готово.Зображаючи чужі емоції, вона втратила власні. Тепер для неї «своє» - колекція масок на всі випадки життя. Залишилася тільки аморфна рідина, яка лише приймає форму бокалу, у котрий її наллють. А саме життя її стало збіркою окремих штучних кадрів - в очікуванні на «пташечку» з об'єктиву.
Головнокомандувач часу
Заходжу в годинникову крамницю. Після шумної шаленої вулиці злагоджене тихе цокання сильно ріже слух. Парадокс у тому, що кожен годинник показує різний час. І я дуже сумніваюся, що хоча б один із них правильний.Хочу вибрати настінний годинник. ...Навіщо??? Хіба це дасть змогу хоч трохи керувати часом? Ні, лише слідкувати за ним і дізнаватися, наскільки я запізнююся.Ось і господар крамниці, тутешній хазяїн, король часу, секундний генерал, стрілочна мегазірка. Чи не він збиває людей з пантелику, по-різному настроюючи годинники, що слухаються тільки його? Він, мабуть, живе поза часом і не потребує жодного з них. І байдуже йому, коли працювати чи відпочивати. Він ніколи нікуди не запізнюється - змушує інших бігати до нього. За часом? Ні, тільки за примарним відчуттям сьогодення.Проте навіть господар крамниці не здатен віддати час. Може лише залишити його собі або підкоритись так само, як усі інші, бігаючи за годинами, відстаючи, але невпинно переслідуючи.Я віддав би все тільки за те, щоб затримати хоча б один повний оберт секундної стрілки. Та все одно не зможу. Все, на що зараз здатен, - придбати годинник. Зовсім звичайний: білий, круглий, без якихось викрутасів - вони не вплинуть на час.Виходжу з магазину з відчуттям, що все-таки купив трохи часу. Поки що не важливо, хвилину чи півгодини. Вірю, що коли-небудь і я навчуся бути годинниковим майстром - володарем циферблатів, головнокомандувачем часу!
Зал аплодує стоячи
Кожен виражає свої думки по-різному. Та найчіткіше, як на мене, їх можна прочитати в танці. Навіть якщо рухи однакові, почуття, що в них вкладено, сильно відрізняються, змінюючи й увесь танець.Ось вона. Танцює зверхньо, гордо й неприступно, не звертаючи уваги ні на кого, окрім себе. А я... Я завжди мріяв про танець із нею. Саме з нею!Щойно зазвучить палка мелодія аргентинського танго, запрошу її. Щоб розігрітися, почнемо з декількох пристрасних па. Ніби граючись один з одним, у чейзах промчимося повз захоплених глядачів. Щоб повеселити публіку, налякаємо когось, ніби налітаючи на одного із залу й зупиняючись за крок від нього в ланджі.Після дрегу ми на середині паркету. Виконуючи лівий фолоуей, піднімемося навшпиньки й несподівано обірвемось униз у тамбл-повороті. Від самозакоханої дівчини віє холодом. Її очі дивляться невідомо-куди гордо й трохи агресивно. Я виводжу її у відкритий променад - і ми зупиняємося в несподіваному контра-чеку. Зверхня пані все-таки розкручуватиметься навколо мене, а її русяве волосся впаде мені на плечі. Іще один чейз - і ми у фостепі. Виконавши оверсвей, пристрасно кружляємо в піводах.Виходимо на фінальний уклін. Музика стихає. Хоча ця дівчина і відійшла так далеко, граційно кланяючись, бачу на її самозакоханому обличчі ледь помітну задоволену усмішку. Здається, сподобалося всім: і їй, і мені, і глядачам.Зал аплодує стоячи.
Тіні
На брудній, обідраній стіні - наші з тобою тіні. Вони створені одне для одного, хоч про це й не здогадуються. І незважаючи на те, що здатні лише рухатися, мовчки й без емоцій, потребують пари.Ми з тобою їх зовсім не бентежимо - вони роблять усе, що хочуть. Тікають подалі, коли не видно сонця, а при яскравому світлі їм на самоті робити нічого - тому й повертаються до нас. Дует цей завжди загадковий і непередбачуваний: буває, як вичудять щось - то хоч стій, хоч падай. То їздять одне на одному, то кидаються шматочками тортів, то у фонтани купатись лізуть - аж соромно за них.Я, звичайно, не знаю, як веде себе твоя тінь на самоті, а от моя сумує. Лише сидить, нудьгує, чекає, доки повернеться твоя. Часто навіть набридає мені своїми німими питаннями: «Ну де? Ну скоро вже? Коли, коли, коли?!». Тінь переслідує мене у нескінченому лабіринті кам'яних джунглів, роздирає пальцями цегляні стіни - аби тільки знайти тебе, возз'єднатися зі своєю половинкою, яка була послана нам провидінням.А потім знову приходить твоя - і нудьги немов і не було.Як же заздрю я їм. Ці тіні можуть спілкуватись між собою мовчки, корчити смішні фізіономії без будь-якої міміки, бігати один за одним, сидячи в м'якому кріслі.Так і живемо ми з тобою, не в змозі відірватися від своїх тіней, пов'язані один з одним. Долею. Назавжди.
