Розташовано ректором МАЛіЖу, за відсутності у авторки доступу до мережі "Інтернет".
Ти, такий нетерплячий, вітре! Навіженими зусиллями намагаєшся мене розвернути й повести в іншу сторону! Здіймаєшся буйною хвилею, розвіваючи неслухняне волосся! Парасольку заносиш переді мною так, що це не я йду з нею в руках, а вона мене тягне за собою! Як казкова Мері Поппінс, занурююсь у світ, піднімаючись угору, у палаци хмар, замкнені для велелюдних груп туристів. Волога вата окутує тіло, залишаючи на відкритих ділянках шкіри краплинки загубленості й скутості. А десь піді мною продовжують снувати тисячі людей.
На губах присмак крапель дощу, мокре волосся приборкую рукою.
Несподівано погляд розрізає срібний промінь. «Грибним дощиком» називала це диво моя бабуся, коли мала онучка очима ловила тисячі таких промінців, що просочувалися крізь райдужні краплі. Ловила, сподіваючись, що десь таки з'являться гриби. Вдивлялася в
землю й дивувалася: «Де ж вони?»
Грибів не було.
Присівши навпопічки, розчаровано водила паличкою в калюжному морі, створюючи нереальні відображення світу навколо. Тим часом прілим повітрям дихав асфальт. Працьовитий жук, копирсаючись у корі дерева, у паніці спохопився й кудись утік. Шини пихтіли й рипіли, сковзаючись на екрані нового телевізора калюж. Хтось репетував «Федя!» на весь двір. Шугали ластівки низько над землею.
Крапельки стікали личком - доводилося весь час витирати їх рукавчиком. Парасольки не було, лише каптурик.
Разом із краплями стікав час. Сльози споминів котилися щоками в коктейлі дощу.
Комментарии