Розташовано ректором МАЛіЖу, за відсутності у авторки доступу до мережі "Інтернет".
Тонка стежка провела Її через поле і повернула у маленький садочок, у якому затишно заховався від усього світу, невеликий будинок. Вона довго стояла боячись відкрити хвіртку - тут, у цьому домі, садку, у цьому полі з волошками, минуло Її дитинство. Тут Вона вперше за останні двадцять років. Тремтячою рукою торкнулась хвіртку, яка відкриваючись зарипіла. Скільки спогадів... Сльози зрадливо покотились по щоках. А Вона стояла і не бачила теперішнього: купа каміння, що лежала за ворітьми, ставала знову Її маленьким будиночком, який збудував тато. Старе, сухе дерево - знову молодим і сильним, що як колись тримало Її гойдалку. Навіть бузок над столиком, де вони вечеряли влітку усією сім'єю зацвів. Вона несміливо підійшла до тераси, сіла на брудну лавку. В голові минали усі події пов'язані з цим будинком: як Вона бігала по полю зриваючи волошки, як несла їх мамі, аби та сплела віночок. Як вилазила на горище у пошуках скарбів. Як засинала втомлена на руках у тата, так і не розказавши, що сьогодні ходила до джерела. Кожен звук, кожен подих, кожна річ тут була настільки рідною, настільки просякнутою дитинством, емоціями, спогадами... Вона на мить закрила очі. Сонце крізь гілля гріло обличчя. У спогадах Вона знову ставала маленькою дівчинкою, якій було достатньо цього невеличкого світу. Вона не створювала собі проблем, не думала про те, що буде завтра - цінувала кожен день і не хотіла аби він закінчувався. Для Неї цей садок, цей будинок були цілим світом...
Вона здригнулась від якогось звуку, швидко витерла сльози і дістала з сумки мобільний. Ще декілька секунд притискаючи його до себе, намагалась заспокоїтись, нарешті [...]
Комментарии