Розташовано ректором МАЛіЖу, за відсутності у авторки доступу до мережі "Інтернет".
* * *
Можливо, це дивно, але чомусь я завжди нагадувала собі губку. Так, саме губку. Якусь обов'язково жовтеньку, по-сонячному дуже яскраву, бо як-не-як це мій улюблений колір. Форма та розміри цього на вигляд банального, простесенького предмета кожного року мого дорослішання змінювалися , зростали. Причому правий бік, так званий сімейно-родинний вплив, був та й і є набагато більший за лівий — суспільний. Ну, а в центрі цього гармонійного поєднання я — м'яка поглинаюча Ольга Камінська... Ой!.. Звучать уже якісь рекламні мотиви. (Ще один доказ — функція жовтавого предмета).Якщо ж серйозно, то творчість моя — це мої сни, це моє «Я». Не хотілося б розкривати цей дивний секрет, але дещо, думаю, можна. Всіх карт я, звісно, не видам, проте...Взагалі моє існування поділяється на життя у 2 світах: перший — ' той реально існуючий, матеріальний, де всього можна торкнутись, почути, побачити, і другий — мій світ, світ панування моєї Королеви фантазії, світ снів, чи красномовніше, Царство Сну. Тільки тут, у другому світі, я можу дивитися на речі реальними очима. Тільки тут чомусь мені відкривається їхня, хай і не вся велична суть. Тільки тут я — це я. І тільки тут знаходиться місце мріям, ідеям, думкам, які просто-напросто у голові вже не поміщаються.
Більшість моїх творів писались дивним чином. Навіть сама як подумаю, то киваю схвально: «Так, досить дивно...». Погодьтеся, прокинутись о 3 годині та, мов сновида, схопивши ручку чи олівець, словом, що потрапить під руку, мов фарбами художник, наносити на тут таки знайдений аркушик паперу, газети, журналу поетичні рядки. І лиш коли все буде завершено, коли не залишиться на моєму улюбленому столі-дошці місця для ще одного запису, я вдоволено повертаюсь до тепленького ліжка додивлятися чарівні сни... Трохи дивненько... Точно дивненько... А зранку пожинаю плоди своєї уяви із саду, що у Царстві Сну росте.
* * *
Моя поезія і проза — це мовби центральна сув'язь, що утворилась від двох абсолютно протилежних, але доповнюючи одне одного світів. У ній і вигадане і реальне, і щойно побачене і давно забуте, і вражаюче хвилююче, і веселе і сумне, і відчуте і пережите, і минуле і майбутнє...
Дехто, прочитавши мої вірші-фантазії, каже, що я песимістка і творчість моя відповідна. Ні, так кажуть ті, хто може бачити, а вірніше, хто хоче бачити лиш те, що бачить, а не те, що є насправді в позарядковому вимірі. Так кажуть ті, хто й не вдумувався у написане, бо ж букви, то лиш символічне відображення самої творчості як такої. Я - оптимістка, але із туго натягнутими нитками реальності, що й тримають цей оптимізм. От і все...
Я. Люблю ламати стереотипи... не люблю багатоликість людей, багатогранність - так, але не багатоликість... завжди викидаю сміття у смітник. Коли він відсутній (як це найчастіше буває), усе складаю до кишень... люблю правду - голу, жорстоку, але реальну і справедливу... люблю серйозність сприйняття речей... неймовірно подобається перетворення простої суті у складний клубок слів... належу до тих, хто відкидає можливість існування часу ТЕПЕРІШНЬОГО і вірить лише у минулий та майбутній, проте постійно шукає цю МИТЬ ТЕПЕРІШНЮ, МИТЬ ЗАРАЗ... Люблю дощ - тоді мені здається, що небо вміє плакати і дощ - це сльози неба, за допомогою яких воно (небо) прагне до нас доторкнутись...і я ловлю руками дощ, відчуваю його кінчиками своїх пальців... Люблю комах, вивчаю їх світ. Він нагадує мені своєю мізерною величчю наш... люблю тишу, бо вона ніколи не буває пустою, і тоді я чую як говорить повітря і наповнює мене спокоєм, який я люблю не менше аніж тишу... мрію про Космос і далекі Галактики з їх планетами та дивами, про затишну хатинку на Марсі з видом на Землю... люблю свічки. Мені здається, що їхнє маленьке кумедне полум'я - то душа, і треба підтримувати її жар... вірю в реінкарнацію душ. Можливо, в минулому, була їжаком (дуже близькі мені ці колючі клубки) або павуком - їх я неймовірно люблю...боюсь блискавок - вони мене лякають. Страшно, коли небо гнівається...
... інколи закриваю очі на реальність і замикаюсь у своєму світі абстракцій (це буває часто)... люблю музику. Що за життя без неї?., роблю сама свою музику і передаю її такою, якою вона до мене приходить (ну, це за допомогою моїх вірних піаніно, гітари, нот, звуку, голосу, мелодії в танці зі словами)... Найкращі почуття - дружба, любов, віра, надія, вірність...Банально? А Ви спробуйте тримати їх у чистоті і невинності. Складно? Отож...
Я люблю життя і я ЖИВУ! Я - гість тут, тому повинна пам'ятати - не наслідити брудом і приносити радість, користь, добро для того, щоб знов повернутись, хай і у вигляді колючого їжака...
* * *
Якось у мене запитали: якої я думки про музику... Музика, музика... Гм?!. Музика - це мій світ, мій біль, моя любов, моє життя... Вона така різна. То лякає, то манить, то чарує, то хвилює, то заспокоює. Ударні, гучні акорди гітари або ж ніжне поєднання саксофона і фортепіано... Коли йду повз музичну школу, не можу стриматись, щоб не завітати, кидаю портфель на стілець і миттю в зал. Сідаю за рояль і граю, граю! Граю аж до самозабуття. Інколи навіть не знаю, що саме. Музика ллється крізь мене, Її енергія дурманить голову. Східні мотиви - Хачатурян; готична архітектура - Моцарт; пишні бали - Штраус. А пальці, ніби неможливо зупинити, і вони невгамовно кружляють у дивному поєднанні з клавішами...
Гете казав: «Архітектура - це застигла музика». А я скажу, що музика - це живі почуття, які потрібно досконало плекати, викохувати, пропускати крізь найглибші криниці душі.
Природа - це Музика, ми - це Музика, Всесвіт - це музика. Шум водоспаду, трелі соловейка, важкі краплини дощу на моїй теплій долоні. Все це Вона. І неважливо чи грає мелодія на диску, касеті або платівці; чи звучить вона з плеєра, магнітофона чи з старенької бабусиної радіоли. Важливо лише чути і відчувати, переживати кожен-момешу кожен звук, кожен подих...
Раптом я починаю дивитись на світ іншими очима, Її очима, очима Музики. Ніби настало довгоочікуване блаженне прозріння. Ніби важкі повіки спали і тепер я - це Вона...
Пояснити це важко, та я й не намагатимусь. Просто я є в Музиці, а Музика є в мені. Взаємна гармонія...
* * *
Підійшла до вікна. Мовчала. Слухала... Доторкнулась холодними пальцями до такої ж холодної шиби... Вогко. Тихо. Прочинила вікно. Впустила в кімнату їдкий дим туману, їдкий дим осені. Тихо...
Яка ж вона гарна... Осінь. Дихає на повну силу. Наче живе востаннє, наче останній рік їй володарювати... Я люблю тебе, осінь!!! - прошепотіла. Ні, не прошепотіла, а криком голосним, як тисячі і сотні тисяч дзвонів, як сотні тисяч могучих громів озвалась душа... Люблю! Люблю! Осінь, дощ, жовтизну пропахлого яблуками і медовими грушами повітря. Люблю! Туман і його химерну прозору одіж. Люблю! Небо. Саме тепер, таке як зараз - у задумі, накрите сіреньким легким покривалом, яке воно (небо) смикає, то оголюючи, то ховаючи свої небесні плечі. Люблю! Запах стиглого винограду, його терпкий смак та ідеальної форми грона. Люблю! Слухати світські розмови дамочок слив, які поважно височіють у дворі, помахуючи своїми різнобарвними віялами. Люблю! Осінній день. Цього коротуна на повідку у ночі, що нестримно голосно лає своєю скороминучістю. Люблю! Темний капелюх вечора з вуалеткою тіні. Люблю! Музику. Чарівну музику, що заливає землю. Музику золотої флейти колючого місяця. Люблю! Зорі. Ці лупаті нічні очі, цей живий вогонь далечіні... Боже, як я люблю осінь! Як вона дихає на повну силу і сміється, упиваючись владою, заливається, дзвенить силою своєї королівської корони. І від сили тієї, аж тремтить її трон! Вона живе, наче востаннє. Востаннє цілує вологими дощовими губами листки календаря... Вересень. Жовтень. Листопад...
Комментарии
Низький уклін Тобі, ОЛЬГО КАМІНСЬКА!!!