Розташовано ректром МАЛіЖу, за відсутності у авторки доступу до мережі "Інтернет".
- Доброго дня, Галино Іванівно!
- Здрастуйте! - привітно мовила літня жінка.
- Ну, як там наша Люба? Прижилася?
- А чому ж і нєт? - спробувала перейти на українську мову. Та це виходило у неї не дуже вдало.
Галина Іванівна - комендант студентського гуртожитку Харківського національного університету. Мама залишає їй паспорт, і ми піднімаємось на сьомий поверх. В коридорі - тиша. Воно й зрозуміло, неділя ж бо. А ось і вона, моя старша сестричка.
-Ой, мамо... Заходьте, заходьте. І Оля приїхала! Як ти виросла!... - радіє Люба.
Поки вона розпаковує валізи, я роздивляюся довкола. Звичайна кімната. На дверях плакати улюблених артистів. Полиці з книгами, шафа. Над столом - портрет Шевченка, обрамлений словами: "Обніміться ж, брати мої. Молю вас, благаю!"
А ще - прапорці. Над Любиним ліжком - помаранчевий, над Вітиним (вона з Луганська) - синьо-білий, третій - зелений, біля ліжка туркменки Мамаджан. Прапорці, як і їхні господарки, мирно уживаються в одній кімнаті з великим світлим вікном, що виходить на площу. А там тріпоче жовто-блакитний - колір жита і неба, життя і любові.
Пригадую, як мама боялася відпускати Любу до Харкова. Країну лихоманила передвиборча кампанія. Радіо щоразу повідомляло про якісь конфлікти, сутички. Як почуватиметься в далекому східноукраїнському місті дівчина з маленького поліського селища? Хвилювались дуже, майже щодня телефонували...
У двері постукали. До кімнати увійшов чорношкірий хлопець.
- Любо, дай, будь ласка, наш магнітофон, - "шпарить" чистою українською...
Я здивовано глянула на африканського юнака.
- Не - дивуйся, - сміється Віта. - Ваша Люба вже півгуртожитку навчила українською розмовляти!
Ми з мамою розуміємо, що в Люби все гаразд. Ще недавно чуже й далеке, це місто стало для неї рідним. А скільки друзів, товаришів має!
Полтавчанка Марина із сусідньої кімнати подарувала мені книгу про Сорочинці, а ми пригощали всіх пирогами.
Комментарии