Розташовано ректором МАЛіЖу, за відсутності у авторки доступу до мережі "Інтернет".
Літнє сонце сховалося за обрій, але захід ще довго червоніє. Де ж то сонечко зараз? Як воно так робиться, що в одному кінці заходить, а в іншому - сходить? От якби приробити собі крила, зачепитись ними за цю золоту діжу і облетіти разом з нею всю Землю...
- Олю! Знову замріялась? Не забудь молоко занести дядьку Фйодору, - гукає мама.
Фйодор - це прізвисько, а насправді він Федір. Родом із Сумщини, та все життя на шахті пропрацював. Бабуся каже, що так його колись молоденька дружина називала, та й прилипло прізвисько до чоловіка. Але він на це не ображається.
- Мамо, а хіба нам дядько Фйодор родич, що ми йому щодня молоко носимо?
- Родич, родич... У селі всі родичі!
- А баба Текля йому теж своя? Позавчора буханець хліба мною передавала. Та такий свіжий, пахучий! Я навіть трішечки надломила. А дядько мені цілу скибку відрізав. Дивний такий. Велосипед складає і наспівує "За байраком - байрак..." Каже, що Шевченко написав.
Вечірні сутінки поволі вкривають садок, скошене сіно біля двору, аі в невеличкій хатині у три вікна вечеряє дядько Федір, колишній шахтар з Антрациту. Два роки тому дружину сюди привіз на вічний спочинок: коли захворіла, все просила його, щоб на Полісся відвіз, додому. Виконав її прохання, а цієї весни і сам приїхав. Каже, що полюбив цей край, що він йому як рідний став. Ось так і живе. Кому косу поклепає, кому пліт обновить - ніякої роботи не цурається.
- Дядьку, - легенько стукаю у шибку відчиненого вікна, - я молоко принесла! Пийте на здоров'я!
Комментарии