Розташовано ректором МАЛіЖу, за відсутності у автора доступу до мережі "Інтернет".
Іду додому. Кінець робочого дня. Нудні були пари, засинала. А можливо через те, що усю ніч працювала над проектом, який вже не має ніякого сенсу. Якийсь невезучий день сьогодні: забула флешку з проектом, запізнилась на трамвай. Перший рік в столиці і вже невдачі, а ще рік назад раділа урокам, шкільній формі та безкінечним балачкам про усілякі дрібниці. А тепер що?
От халепа, пропустила свій поворот. Назад вже не поверну, бо багато намотувати. Доведеться йти прямо.
Не люблю цей двір. Він якийсь порожній та довго обходити до гуртожитку. Точно день нещасливий.
Як люди можуть тут спокійно жити? Іду, струшуючи сміття з черевиків, жах. Дітям нема де бавитись, тому із сміттєвих коробок будують собі "ракету". От наівні. Скоріше б до Інету і хоч годинку поспати.
О Боже! Цей запах... Такий знайомий. Я не знаю що це, але він божествений. Останній раз відчувала його в травні, коли йшла за табелем. Ми ще в той день поїхали на озеро. Кльовий був випускний. Сльози, стрічки, дзвін, шампанське, фрукти, креветки та цигарковий дим. Особисто для мене цигарки завжди були найгидотнішою гидотою, але сам дим ніс в собі спогади. Різні - приємні та недуже...
Ай! Спіткнулась, ледь втрималась на ногах. Думки полетіли далеко. Десь дуже далеко. Перед очима тїлькі сірі будинки з білими простирадлами на балконах. Так хочеться щоб хтось позвонив. Нудно йти в самотності. Сяду де-небудь...
Згадую скільки всього ще треба вирішити...
Повз мене біг чоловік. Якийсь знервований. Увесь час споглядає на годинник та жадібно ковтає свій пиріжок. Судячи по аромату - з картоплею. Ах, картопля. Як же ж вона мені в'їлася. У літньому таборі єю тільки й годували. Як згадаю на які дурниці ми вдавались аби втікти в місто і скуштувати "справжньої їжі". Ммм... Піца, коктейль з льодом та дві години на центральному пляжі. Все камільфо. Я тоді навіть зважилась стрибнути зі скелі. Правда не сама, мене підштовхнули. Не забуду цього, стільки адреналіну. Доки пірнула, усе життя в німому кіно прокрутилось перед очима, хібащо, під супровід мого палаючого крику.
Аж настрій піднявся. На вустах випливає дуроновата посмішка, яку розумію тільки я. Це логічно.
Швидко спливав час поки я згадувала фрагменти із свого літа.
Фініш. Я біля гуртожитку. Отямилась. Знову порожнеча... зайду в кімнату, ввімкну музику, підніму собі настрій. А все ж, не все так погано...
Комментарии