Розташовано адміністратором МАЛіЖу за відсутності к авторки досупу до мережі "Інтернет"
Чистий, свіжий і по-справжньому зимовий ранок. Сонце сходить, купаючись за могутніми засніженими горами. Мужні Карпати тягнуться своїми омріяними вершинами до неосяжного неба. Сотні сонних смерек прокидаються від холодних променів зимового сонця. Величавий орел здіймається високо-високо у холодно-блакитному небі. І десь там, у глибині лісів, зграями метушаться голодні вовки. Ніжно на землю стелиться сніг. Він невимушено застеляє мої сліди.
Кожен подих фіксується в повітрі. І ти розумієш, що величава зима завітала і в неприступні гори, установлюючи свої закони, показуючи свою грацію і освіжаючи кожну клітину твого юного тіла. У нездолані гори, що не скорилися ні вітрам, ні завойовникам, ні моїм думкам, які все линуть і линуть до їх далеких вершин. Вони, мов чотири стіни, оточили мене і змусила, нарешті, залишитися наодинці з думками... Тут не місце сльозам, тут, я вимушена зіграти гідну партію зледенілим гірським хребтам. Та в мене є одна найголовніша перевага—душа.
Хатинка моєї бабусі стояла на вершині гори, і з ганку, з 9 сходинки було добре видно всю красу Карпат. Я стояла і вдивлялася в даль. Перед моїми очима відкрився неймовірний краєвид. Було холодно. Шкіра. Я не відчувала її. Лише гріла кров, що гаряче пульсувала в моїх жилах. Сніг з кожною хвилиною ставав все густіше і густіше. Мело. Зима показувала всю свою силу. А я стояла на дворі в одній кофтині, опершись на поруччя. Сніг лягав на волосся, що спали на плечах.. Мені здавалось, ще крок – і я полечу. Мені здавалось, що зимою здійсняється казка. А в уяві здіймалися високо над землею біді лебеді...
Знову і знову закохують мою душу українські колоритні краєвиди. Від величавого моря до могутніх Карпат широко пролягає шлях до твого серця, моя Україно! Як можна не любити край, що тебе виростив, виплекав, мов квітку. Піднімаючи очі у безмежно щире небо, я відчувала, як всередині цвіте душа. Відчувала і сніг, що обіймав мене зоряними сніжинками, і холод, що продирався в середину.
Згодом зайшла до хати. На стіні висів вишитий портер Тараса Григоровича Шевченка. Він зустрів мене пильним поглядом. В його очах було видно стільки глибини, стільки пережитого болю і невиплаканих сліз... Проте стільки виказаного і зрозумілого, стільки того, що не раз торкалось глибин душі; того, що знов і знов змушувало нас перечитувати Кобзар, переборювати всі свої страхи і боротися в ім'я рідної землі. Хто, як він так віддано йшов за тобою, Україно? Хто, як він так сильно любив землю, на якій я зростаю? Хто, як він жив ради волі своїх людей? Ради знедоленого народу, що плакав та боявся, чи підуть за ним? Та він поклав своє життя, щоб нам вільно сонце сіяло, річки і моря від щастя плескалися, і рідні українці зі сльозами від радості видохнули: «Ми – вільні!» А ще творив – щиро, від серця, вражаючи чистотою думок і життєдайністю написаного. Так, він поклав життя, остаточно давши зрозуміти нам, що у нації є батько.
... Моя бабуся бувало називала Вас, Тарасе Григоровичу, своїм батьком. Їй не вистачало батьківського погляду, слова татусевого. Рідний був воїном УПА. Розповідає, що бачила його один раз і дуже смутно пам'ятає, бо була ще зовсім малою. В дитинстві вишила портрет Шевченка, що завжди своїм мужнім погляд зустрічав мою бабусю. Її рідний батько поклав своє життя за Батьківщину. Його підступно заманювали, а потім вбили одним пострілом, бо був верхівкою одного округу у Львівській області, де очолював воїнів району. Вийшла книга, де описується його важке життя. І це єдине, що залишилося. І ні сліду, ані могилки... Важко писати, як згадуєш сльози рідної бабці, гіркі сльози...
Я пишаюся, тим, що в мені тече ця кров, в якій закодована любов до моєї землі! І щиро дякую і кланяюсь Вам, Тарасе Григоровичу, що не раз розраджували і спасали бабусю, коли опускалися руки... Очі в очі. Спалахнуло щось всередині і вмить злітали думки, що обрамлювались у поезію...
Комментарии