Ви коли-небудь відчували як ваше тіло пронизують тисячі поглядів зовсім різних людей з різними долями і життєвими переконаннями, але в яких функція одна й та сама – повний огляд вашого тіла у тій зоні, де знайшла прихисток душа, там, де ви ховаєте свої найпотаємніші мрії і бажання. Ті так звані «рентгени», можливо, з'явилися в потрібному місці, в потрібний час для того, щоб потім довгими зимовими вечорами надокучливо перевертати ваше нутро, копати все глибше й глибше, доки не зможуть побачити істину, те, що ви приховували навіть від себе, але те, чого не вберегли від чужих очей.

Повне обстеження зазвичай дає такі результати: корені тяжисті, інфільтративних змін не видно.

І тоді збирається консиліум лікарів, які повільно затягуючи сигари і намагаючись елегантно, як справжні естети випускати дим кільцями, починають вирішувати, як вилікувати вас від того болю, який ви завдали собі самі, народившись на цей ганебний світ Агонії.

Неважливо, що вони напишуть вам на маленькому папірці, неважливо, яким буде зміст рецепту, який приймають тільки в спец-аптеках. Важливо тільки те, що цей рецепт стане для вас перепусткою до раю з яскравою вивіскою: «Ласкаво просимо до країни рецидивів щастя та любові».

«Корені тяжисті»??? Про яке ж коріння йде мова? Раптом не про те,яке пов'язує нас з давнім минулим ??А-а-а?? Давайте ж подивимось на яскравий приклад нашого рідного народу, на анотацію до книги буття наших предків. - Все ясно. Лікарі теж помиляються. Для українця такий діагноз неприпустимий, адже його предки титанічними зусиллями довели, що не можуть стати тягарем для нащадків.

Як так ?? Для неї ж її походження стало справжнім покаранням, яке вже декілька місяців тягло її до дна свого існування. Бідне, закутане декількома шарфами дівча з помарнілими очима худорлявої статури крокувало шумними вулицями Нью-Йорка, тримаючи декілька тек, які постійно вислизали з рук, і роблячи обережні ковтки якоїсь дешевої кави за 2 доляри...(таку в Америці вже й не знайдеш)

Будівлі, які своїми верхівками прорізували небесне сплетіння хмар, лякали її своєю величністю. Стоячи під такими хмародерами вона почувалася нікчемним створінням, яке випадково впало на цю грішну землю і не тямило, що робити..

Ніжками, схожими на тоненькі гілочки дерев, вона все ж таки, гордо піднявши голову, ввійшла до головної будівлі видавництва «Ай-ньюріоз» і розчинилася в товпі заклопотаних людей, які то поглядали на годинники, то метушливо вирішували свої справи.

Натиснувши на кнопку панелі ліфта, вона нарешті залишилася наодинці зі своїми думками. Жодних людей, тільки вона і її віддзеркалення. Поправивши зачіску, критично оцінивши свій костюм,за який вона віддала останню копійку, Клер (так називали Клару на американський лад ) дочекалася доки пронизливе «Пі-і-і» засвідчить про те, що вона на місці призначення.

Ви не повірите, але це українське дівча з Богом забутої провінції вирішило підкоряти одне з найбільших міст світу, місто, яке ніколи не спить. Нервово поправляючи спідницю, Клер поспішала на співбесіду, якій так і не судилося статися, адже наша землячка одразу ж приступила до роботи.

Маленькі карі оченята не знали куди дітися, змірювали поглядом всі кутки видавництва. Вона була вражена - такої кількості не просто людей, а чарівних, я б навіть сказала, шикарних особистостей вона не бачила. Дівчата з ногами від вух, хлопці з реклами були настільки привабливими, що поряд з ними вона відчувала себе гидким каченя, і зовсім не ДПР (дівчиною з першого ряду). Щось всередині цього тендітного створіння рвалося на волю, прагнуло кричати на весь світ про свою оригінально банальну вдачу, нарікало на карму, але в кінці з надією вигукувало: «Нічого, прорвемося. Все буде ОКно».

Стараючись пройти випробувальний термін, Клер одразу ж приступила до роботи, але почувалася якось ніяково..Ніхто з співробітників навіть не помітив, що у колектив влилася ще одна колега, ніхто не підійшов і не привітався. «А може це й на краще. Попрацюю. Побачу..Не буду з першого дня конфліктувати,» розмірковувала Клара. Зібрати думки до купи не вдавалося:чи через надмірну кількість вражень чи просто через нерозуміння того, чому хлопець модельної зовнішності (вони всі там такими були) здався їй знайомим. Сумніви мучили голову, змушували перекрутити всі події, щоб згадати щось важливе. Мозок вже почав відтворювати якісь фрагменти, але вони постійно обривалися якимось дивним шумом у вухах, який нагадував ...рух поїздів у метро..або крики студентів, які вийшли на головну площу Відня аби поборотися за свої права...

Так..Відень..Місто кохання...Може, воно й не Верона заповнена закоханими, які так гармонійно сплітаються в поцілунку, але все ж таки воно має своїх Джульєт і своїх Ромео.

Напевно, важко писати про своє улюблене місто тому, що так і хочеться сісти в машину і поїхати нескінченною автомагістраллю з потоками машин у десять рядів до єдиного куточка на всій планеті, де почуваюся так як вдома...

Відень...як тільки хтось каже це слово, в мене одразу ж серце починає відмірювати якийсь дивний ритм....Напевно, це через те, що в голові відновлюються картини з моєї поїздки у це місто величі й краси....Місто, де все злилося у єдине ціле, де атмосфера затишних кав'ярень гармонійно поєднується з криками студентів, які не побоялися організувати наймасштабніший страйк за всю історію Австрії..

Ви не повірите, але коли йдеш якоюсь вузенькою вуличкою Відня і чуєш тверду німецьку мову, то починаєш усвідомлювати, що ці люди найщасливіші - їм випала нагода жити в місті, де ефекти прикривають всі дефекти, що робить певні недоліки непомітними..Ох...

Музеї, парки, галереї, театри..Без цього не можна уявити Відень. Моє серце лине в це місто, і важко усвідомлювати, що я завжди буду в ньому тільки туристкою..Хоча я буду вдячна долі, якщо вона пов'яже моє життя з Віднем.

Знаєте, якщо десь й існує рай на землі, то він у Відні.

Схоже, я стану тією Джульєттою, схоже про мене буде написана нова історія, за сюжетом якої знімуть фільм «Санта-Барбара у Відні»...мабуть..Впевнена тільки в тому, що гарантую своїм читачам happy end.Адже безглуздо доводити людей до сліз в ті моменти, коли в них й так надломлена психіка.

Ці сентиментальні тонкощі...ненавиджу «мило»...життя нелегке, але для того ми й живемо, щоб боротися, щоб випливати з бруду власного лайна..так власного,...адже тільки ми здатні зруйнувати своє існування постійним скигленням про проблеми та негаразди, тільки нам кортить переписувати рукопис долі в тому місці,де він не потребує ніяких ремарок...але ж ні..ми вирішуємо, що це тільки репетиція сцен власного життя...і все можна буде змінити одним натиском на кнопку «Відмінити»...але це не так...життя занадто коротке аби грати чужу роль відстороненого глядача на виставі власного життя....

З такими думками Клер вилетіла зі свого кабінету зі швидкістю світла, бажаючи вийти з цієї піраміди, зробити ковток свіжого повітря...Та фортуна бажань, напевно, знову відвернулася від неї...наштовхнувшись на того парубка, який і направив її думки в таке божевільне русло..

Хлопець-кохання, дівчина-любов...іі..перший танець закоханих...досить незвичайний і екстремальний...він підтримує її талію рукою в той час як вона робить реверанс в повітрі, падаючи на землю і розуміючи, що не в змозі піднятися...та музика грає, з колонок на повну потужність виринає монолог душі...зупинятись не можна...офісний танець продовжується...усвідомлюючи, що партнерка підводить не тільки себе, але й його, парубка з обкладинки, він бере її на руки і виносить з корпусу через аварійний вихід без зайвих очей, свідків, а відповідно і пліток..

Чому ж???чому він не залишив її стогнати там у коридорі???де її ніхто б не помітив, де б всі витерли ноги об її почуття, розбивши їй не тільки серце, а й надниркові залози, позбавивши її відчуття вільного польоту, коли адреналін виливається назовні через лайливі крики...а вона ж так хотіла стрибнути з парашутом, але без фатальних наслідків..Він підібрав її як монетку на вулиці через те, що боявся ганьби (перед ким) чи , можливо, через щось більше??..

Судячи з того як він хвилювався, що зовсім не схоже на таких шаблонних хлопчиків-манекенів,та з того, як детально він розпитував її про те, що в неї болить, і чи вона не дуже забилася, його вчинок став наслідком активної діяльності окситоцину, так званого «гормону кохання»..

Вхопившись обома руками за шию прекрасного незнайомця, Клер просто насолоджувалася теплом його тіла...І навіть не тямила себе від щастя попри нестерпний біль..ЇЇ ж бо відніс до найближчої але лікарні чоловік, з яким мріяло переспати все жіноче непрацездатне населення США (так звані «домогосподарки»),але з яким хотіла прокидатися лише вона. І коли в лікарні, заповнюючи персональну картку пацієнта, її запитали про сімейний стан, вона відповіла: «закохана».

Бачили б ви його обличчя в той момент... «Вона думає про когось перед сном, вона пише на полях зошитів чиєсь ім'я, а я й досі намагаюся збагнути чому не можу відійти від неї, що нас зв'язує...»- серце у хлопця розривалося від відчаю..Він хотів засунути голову в пісок, як страус, а це зовсім не відповідає манерам вихованих хлопчиків..але він все рівно хотів піти наперекір всім правилам й законам ...

Після години очікування під травматологічним відділенням, він забрав свою кохану з пов'язкою на нозі. І вже тоді твердо вирішив, що як би не розпорядилася доля, він ніколи не відпустить це дівча, і чого б йому це не вартувало, але він сьогодні залишиться з нею...

Добра тітонька Сваха підіграла йому...І на диво , вуста Клари почали ворушитися...потім вже неможливо було зупинити цей потік слів...вони розмовляли цілу ніч, хоч вона й не дуже добре знала англійську, а мовою есперанто вони не володіли...випитували один в одного про найсокровенніше... та їхня бесіда не була схожою на збір анкетних даних, то було щось більше...вони дозволили собі зняти маски і показати своє єство..

Попиваючи Jeam Beam, Клер і Мирослав ....ви не злякайтесь..так, у нього українське ім'я..але в Україні він прожив тільки 2 роки...тож ми можемо повністю вважати його американцем..просиділи всю ніч...поки йому в голову не стукнуло вічне запитання Фредеріка Бегбедера: «Чому ми розмовляємо, притиснувши ніс до носа?» (...)

Світ вибухнув задля їхнього задоволення.

Яке значення мали всі проблеми, коли вони були разом? Клер чудово розуміла, що багато жінок готові зробити все заради хорошої кар'єри...І вона, на жаль, не виняток..її характер не відповідає критеріям ідеальної дружини до 30 років..але, якщо чесно, то вона готова була проміняти роботу журналістки в якомусь відомому виданні на теплу руку Мирного, який колись задасть їй питання, на яке вона відповість згодою.....Мирного, який ніколи зайвий раз не виявить своєї любові до її особи, але завжди буде їхати на червоне світло світлофора, тільки заради неї.

Кожна хвилина, проведена разом була незабутньою. Та коли обставини змушували їх розлучатися на цілий день, коли вона блукала районами чорношкірих – гетто, або перевертала догори дригом підземний світ бомжів, а він катався на «Nissan Z-350» кольору заплаканих очей, і вони опинялися в різних кінцях Нью-Йорка, то час спливав надзвичайно повільно, все ставало нудним. Та як тільки з-за рогу чутно було приглушений рев мотора, очі Клер починали світитися.

Писати б ще та й писати....але продовження треба дочекатися....це так..проба пера... ваша Клер..

Комментарии  

+3 #2 ісаєвич 19 января 2014

Я думаю, ні, я впевнений - у моєї землячки, ОНИСЬКО Олександри, велике майбутнє. Помагай їй, Боже!

+2 #1 Ольга Царицанська 25 июля 2013

Прекрасно, а як для проби пера тим більше. ВІдчувається,що талант є.Наступні зауаження: треба писати - в натовпі; вкінці; усе одно; коштувало. Бажаю успіхів.

Обновить список комментариев

У Вас недостаточно прав для комментирования. Зарегистрируйтесь или авторизуйтесь.