1 1 1 1 1 (0 голосов)

Небо затягнули сірі хмари. Вони, мов отара овець, збивались до купи все щільніше та щільніше. З кожною хвилиною грізнішали. З кожною секундою збільшувались і темнішали. Пульсували, мов серце в передчутті останньої миті життя. Хмари поїдали сонячне проміння. Зрештою землю поглинув морок. А з його настанням усе навкруг перетворилось в холодну пустку...

Діти більше не грались на вулицях. Собаки, прикривши лапами вуха, забились у найглибший куток своєї буди. Стих навіть дзвінкий пташий спів. В цей час надворі не видно жодної живої душі. І лише качеля на дитячому майданчику продовжувала методично похитуватись, видаючи надто голосні в цю похмуру мить звуки.

Скрип... три...

Скрип... два...

Скрип... один...

Скри-и-ип... нуль...

Звершилось. Із пронизливим гуркотом, що нагадував рев пораненого звіра, небо розкололось навпіл. Червоноока швидконога блискавка розбила його серце на дві рівновеликі половини. З рани посочилась кров. Спершу повільно, маленькими цівочками. Згодом - швидше та швидше. Все більшими потоками. Аж доки на землю не опустилась суцільна завіса із дощу.

Комментарии  

beyolya
0 #2 beyolya 13 октября 2013
:oops:
Ольга Царицанська
0 #1 Ольга Царицанська 13 октября 2013
Дуже вдало описано передгрозовий стан як в небі, так і на землі.Вийшла чудова замальовка.Тіль ки виправ - надворі і стих.

У Вас недостаточно прав для комментирования. Зарегистрируйтесь или авторизуйтесь.

 

Комментарии