Небо затягнули сірі хмари. Вони, мов отара овець, збивались до купи все щільніше та щільніше. З кожною хвилиною грізнішали. З кожною секундою збільшувались і темнішали. Пульсували, мов серце в передчутті останньої миті життя. Хмари поїдали сонячне проміння. Зрештою землю поглинув морок. А з його настанням усе навкруг перетворилось в холодну пустку...
Діти більше не грались на вулицях. Собаки, прикривши лапами вуха, забились у найглибший куток своєї буди. Стих навіть дзвінкий пташий спів. В цей час надворі не видно жодної живої душі. І лише качеля на дитячому майданчику продовжувала методично похитуватись, видаючи надто голосні в цю похмуру мить звуки.
Скрип... три...
Скрип... два...
Скрип... один...
Скри-и-ип... нуль...
Звершилось. Із пронизливим гуркотом, що нагадував рев пораненого звіра, небо розкололось навпіл. Червоноока швидконога блискавка розбила його серце на дві рівновеликі половини. З рани посочилась кров. Спершу повільно, маленькими цівочками. Згодом - швидше та швидше. Все більшими потоками. Аж доки на землю не опустилась суцільна завіса із дощу.
Комментарии