Старий автобус підстрибував на побитій дорозі. Напевно нічого не звичайного в ньому ви не помітили, якщо б не дивна трійця яка аж ніяк не вписувалась в цей інтер’єр. Зрештою автобус зупинився біля побитого знаку "Тимофіївка" І з нього вийшло троє, перша дівчина років двадцяти п’яти , другий худорлявий шатен років тридцяти і чоловік років під сорок. Дівчина не давно закінчила інститут і здійснила мрію свого життя – стала істориком. Худорлявий шатен працював на цій роботі вже п’ять років і на відміну від дівчини вважав що, професія історика досить нудна і за неї мало платять. Третій чоловік на прізвище Котєлков взагалі не навидів істориків і ось такі поїздки «Ну кому воно треба знати , що розкаже старий дідуган про війну?» Його більше цікавили скарби «Несмертне багатство пірамід, втрачені коштовності небелунгів ось на , що потрібно витрачати час, ось вона історична цінність, а не якісь оповідки про війну»
Вони прийшли до якось старого будинку. Дівчина постукала у двері, їй відчинив старий сивий дід. «Вибачте, Ви Петро Павлович ?» « Так, це я. А ви хто такі?» «Ми Історики.» - ліниво зауважив худий шатен. « І, що вам потрібно?» - спитав дід. «Ми хотіли записати ваші спогади про війну, якщо ви не проти» - ласкаво сказала дівчина.» «-Ну я не проти, ходім за мною!» - енергійно промовив дідусь. Наша трійця навіть не встигла збагнути, що й до чого, як вже опинилася біля пам’ятника. Він був досить занедбаний, звісно видно , що місцеві школярки прибирають , але старість кам’яної плити давалася взнаки й розорене поле поблизу яке напевно хотіли розширити.
Тим часом Петро Павлович почав свою розповідь: «Мені років 9 було, в той день я втік від своєї тітки Марії і пішов у лісосмугу. Моя тітка гарна жінка була, а я саме всі айстри у саду потоптав то й мусив тікати. Соромно було. Ну заліз я на дерево чую хтось йде я дивлюся, а то німець по лісі шастає. Ось сиджу ні пари з вуст, як миша. А піді мною гілка тріщить, Бога молив аби не впасти та ні як гупнувся на землю німець побачив мене, щось по німецькій буркоче. Хотів закричати , але одним своїм виглядом він дав мені зрозуміти , що якщо я закричу то тут мене і закопають. Він мене зв’язав і як теля на прив’язі повів за собою. Майже три години ми ходили по лісополосі. Вже темніло німець прив’язав мене до дерева, а сам ліг спати, Я прокинувся від чиєїсь руки на обличчі, це радянський солдат він розв’язав мене і ми хотіли тікати. Але німець прокинувся і вистрілив. Він цілився у солдата, але схибив, пуля летіла в мене солдат відштохнув мене і пуля попала в нього. Як грім з ясного неба з’явилися інші солдати і швидко скрутили німця. Ось така історія. І тут покояться ті хто врятував мене і тисячі інших людей. А зараз цю плиту хочуть викинути, розороти землю і посіяти соняшники.» - сумно сказав дідусь.
«- Ну і що навіть якщо так, то тут немає ніякої трагедії. Від вашого пам’ятника жодної користі! А соняшники цінна промислова культура. Хвилюватися слід за живих, а мертвим все одно, що є, що не має!»
Дідусь знизив плечима: - Вам видніше!
Хоча його душили сльози. Йому було гірко від того, що ті за кого солдати поклали своє життя цього зовсім не цінують. Звісно, що хвилюватися слід за живих, але той хто не цінує жертв минулого не матиме майбутнього.
Комментарии