Колись був собі чоловік на ім’я Яків, і славився він своєю жадібністю. Казали, що у нього зимою й снігу не випросиш. Якось знайшов він одну копійку, зрадів, аж світиться. Вирішив кинути копійку як випаде орел - купить на вечерю гречку, як ні то - рис. Підкинув, а монетка закотилася в щілину між будинками. Справа у тому, що через кризу усі будинки будували впритул один до одного, земля коштувала дорого і кожен намагався використати свій клаптик землі як найкраще. І тому між будинками зоставалися такі крихітні щілинки. Яків, звісно, не міг зоставити копійку там і звичайно ж, поліз за нею. Монету взяв, та от біда рука назад не вилазить і край. Перехожі дивувалися з такої впертості чоловіка. На численні поради людей залишити монету там, де вона є, він не зважав і надалі сидів під будівлею. Багато хто просто сміявся, називаючи його жадібним дурнем. Він просидів близько двох годин, але безуспішно. Раптом до нього підійшов хлопчик у старому подертому одязі, брудний і худорлявий. "Це ви той чоловік котрий не може витягти монету? Давайте я вам допоможу!" - промовив хлопчак. Яків здивувався, відпустив монету і відійшов. Маленька рука хлопчини швидко дотяглася до монети і витягла з щілини багато-страждальну копійку. Яків не міг дочекатися довгоочікуваної нагороди, через яку він стільки страждав. Хлопчина віддав Якову копійку, та вона не принесла йому ніякого задоволення. Він дивився на хлопчика, і в його голові майнула думка: "Десятки перехожих радили мені відступити і покинути копійку, а один бездомний хлопчина не насміхався, не давав поради, а взяв і допоміг. Чоловік витяг гаманець і дав хлопчикові десятку. "На цукерки" - висловився він. Хлопчик радо взяв гроші і, посміхнувшись, побіг далі. Яків мовчки стояв, дивлячись вдалечінь, стискаючи в руках ту саму копійку.

У Вас недостаточно прав для комментирования. Зарегистрируйтесь или авторизуйтесь.