Мені ласкаво усміхався сонячний літній день. Я йшла полем і милувалася красою синіх волошок, червоних маків, золотих пшеничних колосків. У моїх руках красувався великий запашний букет польових квітів. Зриваючи їх ранила їм стебла і корінці. Враз я почула шепіт. Озирнулася довкола – нема нікого. Хто ж це мене гукає? Я нахилилася і почула дивні звуки:
- Дівчинко, не лякайся, це я – Земля.
- А хіба ти вмієш говорити?
- Так, але не всі мене чують, - відповіла вона.
- Подивися, ось там на галявині догоряє вогнище, яке знищує мене. Люди вносять надмірну кількість добрив, висушують, неправильно обробляють і тим мені шкодять. Дбайливі господарі, які насаджують зелені рослини, дотримуються сівозміни, правильно обробляють, продовжують мені життя. Тоді я віддячую їм сторицею. Ти теж мені допомагай, не зривай без потреби моєї краси, не виминай моїх безкраїх лугів. Адже в них живуть усілякі комашки, які корисні для мого життя.
- Щиро дякую, Земле, за відверту розмову. Я буду завжди тебе оберігати.
Тепер я всім розповідаю про свою розмову на пшеничному полі з Землею. Можливо і ви прислухаєтеся і почуєте, як вона благає нас любити і оберігати її...
Розмова із Землею
- Информация о материале
- Автор: Ольга Бучек, 12 років - Червоноград, Україна
- Просмотров: 1105
Комментарии
А дійсно, що має Земля з того, що нас годує, що нас дивує???????
Чекаю продовження.
Мдаа, Земля дурниці не скаже