Жила була… Ручка з синьою пастою. І жила вона в пеналі маленької дівчинки Маринки. Ходила щодня до школи з нею, допомагала розв’язувати задачі, писала чудові твори.
Але одного разу лишилася Ручка вдома. Забула її дівчинка. Чи варто казати, що день маленької «господині» не вдався? З математики оцінку отримала погану, диктант написала з безліччю помилок. А от день Ручки видався цікавішим.
Опинилася вона одна-однісінька на величезному столі. Хоча ні, чому одна? Он там ще хтось і ще. То що ж, мерщій знайомитися! Правду кажучи, співрозмовниками вони виявились не дуже гарними, але не будемо забігати наперед.
Новими знайомими виявилися кольорові олівці старшого брата Марини – Дмитра. Навчався він не дуже старанно, поведінка була доволі поганою, тож і олівці залишилися невихованими.
– Привіт! А ви хто? – запитала Ручка.
– Ми? А хто ми, дійсно? Та ти що, не знаєш? Як нас можна не знати? Ой, звісно, вона не знає! Вона ж водиться з цією, Мариною, – навперебій затараторили олівці.
– Я… Марина… Вона моя найкраща подруга… А ви… ви… ви… – ледь не плачучи промовила Ручка. Так сильно зачепили її ці слова.
– Та чого ти одразу нюняти? Уся в оце дівчисько! – хулігани й не збиралися припиняти. А Ручка дійсно заплакала. Навіть пляма пасти лишилися на столі.
– Досить вже! Посміялись над малою й усе. Чи вам так приємно ображати тих, хто не може захистити себе? – у розмову втрутився простий Олівець, що належав мамі. Розігнавши образників та покотивши їх у різні боки, почав розмову із зовсім засмученою маленькою «красунею», яка вся вимазалася в синю пасту:
– Та ти не звертай на них уваги. Розбишаки! Подорослішають же колись! – Олівець просто повторював слова Олени Миколаївни, коли вона так заспокоювала доньку.
– Добре, але хто ти? Ви?
– Я – власність мами твоєї хазяєчки, а вони – її брата.
– То що ж вони так кричали, про Маринку говорили, чому? – питання Ручки було доречним, та Олівець не мав на нього відповіді.
Чому? Та тому, що Олена Миколаївна ніколи про причини такої поведінки сина до сестри не говорила. Наші речі – як ми. Вони ведуть себе так само, як і ми, говорять так само, знають стільки ж, скільки й ми.
Гадаєте, що образите близьку людину й нічого не станеться? Подумайте ще раз!
Особливо, якщо, повернувшись додому, бачите розкидані речі та якісь плями, яких «точно не було, коли я йшов, ну точно».
Комментарии