Я – людина!
Парадоксально, але живу. Простір, який займаю в цьому світі, належить лише мені. Анатомія рухів, погляд очей, мускути, якими пахне тіло, родимки на спині, пульс серця. Я хочу кричати, хочу співати й плакати одночасно від цієї світлої, всепроникливої, прекрасної думки: ми – люди!
Я їхала нагору, аж раптом автомобіль заклекотав, мов машина Марлі, загудів, а потім заглох та зупинився. Кидаю його прямо на дорозі. Навколо мене – гори, близькі й далекі вершини кольору виноградної крові царів та очей вічно молодих мавок, а на них гостроверхі хребти ялин ріжуть голубіючі простори високого неба. Солончак під ногами пашіє підземною прохолодою, рів'єрний захід сонця вкриває соковиту траву тягучим жовтим соусом та парним молоком. Те молоко вбираю в себе, жадібно поглинаю, напуваюся досхочу, а воно все заповнює собою кожен куток, кожну яму, кожну клітину. Уже не кров, а натхнення циркулює моїми жилами, і так хочеться плакати від любові до людського роду. Ми не система, не отара, не машина, ми – оркестр вібруючих голосів, ми – діти одного батька й однієї матері, ми – розгорнутий часопис правди.
Біжу на край прірви зеленіючого, неначе акварельного у своїй фарбі, пагорбу й зупиняюся. Під моїми ногами розкинуло свою площу невелике місто усіх відтінків цегли та асфальту. Скільки історій, скільки життів ховає воно під своїм куполом! Читачу, я заплакала. Стояла там, наче широкоока дитина, відірвана від материнських обіймів, і сльози гарячими тисячовольтними струмами прокладали шлях вниз по обличчю. Багато хто вважає себе нещасним серед людей, я ж плакала від щастя бути поруч з ними.
Людино! Ти прекрасна! Бери в руки все те сонячне сяйво, що маєш, і біжи назустріч люмінесцентним мріям, рви усі трафарети та набридливі кліше, слухай свій пульс. Ти або мисливець, або дичина. Або вишуканий митець під мрійливими запонами небес, або міщанин з туго застебнутим гульфиком та курячим світоглядом. Втомлюйся, вицвітай, розчаровуйся, але живи!
Бо ти – Людина!
Комментарии
Как вы заметите, я сказала "возможно". К сожалению, это вовсе не такая уж редкость, когда люди уверены в безупречности ими написанного. Если в вашем случае это не так, то слава Богу. Приношу извинения и рада за вас.
Цікаві висновки робите. В жодному разі я не хотіла нав'язати бездоганності написаного.
А щодо зауваження про громіздкість твору - дякую за конструктивну критику, дуже цікава думка!
Нет. Не чудово, пани Ольга.
Даша, я прочла все три ваши произведения (сейчас их здесь три, на момент когда это пишу). С трудом дочитала каждое до конца. Слова в предложениях теснятся и громоздятся друг на друга - настолько, что теряется смысл фраз. В этом рассказе так много прилагательных, что их хватило бы на три таких рассказа. Особенно "Етюд спогаду" в этом плане показателен... Даша, поймите, больше - не означает лучше. Не нужно стремится все прекрасные слова, которые вы знаете, утрамбовать во что бы то ни стало в один маленький рассказ. Он не станет от этого выразительнее. Слова должны играть как самоцветы, быть каждое на своём месте, чтобы от рассказа ни прибавить, ни убавить. Чтобы каждое ваше чувство в этом ожерелье светилось ясно и гармонично. Сейчас же все эти самоцветы у вас просто свалены в кучу. Она сверкает и режет глаз, и никакого вида не имеет.
Возможно, вы думали, что ваши произведения прекрасны. И ожидали что многие, прочтя их, будут в восторге. Но увы... Извините за прямоту, с какой я высказываюсь. Бриллиант вашего таланта ещё требует огранки. Работайте над ним, и у вас всё получится. Возможно, вам стоит сочетать писание рассказов с рисованием (если вы ещё не рисуете). Многое из того, что сложновато нарисовать словами, хорошо передаётся при помощи цвета и линии. Можете даже дополнять свои рассказы собственными иллюстрациями - так поступают немало авторов. Желаю удачи!
P.S: Во избежание недоразумений поясню, что не имею проблем с пониманием украинского языка.