Присвячено геометрії полтавських вулиць
Передвечірнє сяйво струменить картою рідних стежок, надаючи золотавого відблиску гуашевим деревам та короткостриженим газонам. Наче в Тургенівській повісті, потік італійської музики ллється із відчиненого вікна, ніким не намальованого, але такого живописного, до спазму в грудях чарівного будинку з рудої цегли. Тротуарами витають запахи стиглих кавунів та довготелесі дівчата в плісированих спідницях. Кожна людина тут, кожен кубічний метр повітря, кожне віддзеркалення в чистих вітринах, кожен слід велосипедних шин дихає привітними жестами, і я відчуваю, що саме тут народжуються всі мої музи. Десь тут, у цій квітучій гавані спогадів, ховається моє пряничне дитинство.
У такі моменти іронія присоромлено ховається серед клишоногих картинок минулого, даючи прохід армії меланхолії. З роками місто неначе стало меншим. Те, що колись здавалося неосяжним, недосяжним, небосяжним, сьогодні постало мініатюрним та вузеньким. Моє рідне місто, я покинула тебе тоді, але ось я повернулася! Я досягла усього, про що тоді мріяла, залишивши тебе наодинці з привидами минулого та велетнями майбутнього. Нам треба так багато про що поговорити! Чи може помовчати?
Багато змінилося в нас обох. Тебе забудували металом та автомобільними стоянками, а я вкрила обличчя шаром яскравої фарби. Ти стояла під одним небом, а над моєю головою все вирували різнокольорові, але чужі хмари. Ти випустила в інше життя тисячі душ, одягла їм на спину крила, а вони навіть не помітили останнього доторку твоєї гарячої долоні.
Давно колись ці вулиці були візерунками моїх артерій, я відчувала їхній пульс, який гучним барабаном стукав в унісон з дитячим серцем. Колись маяк мого розуму хитався в різні боки, шукаючи себе серед поодиноких алей та старих кам'яних плит центральної вулиці. Давно вже немає старої продавчині польових букетів, чомусь закрилася лавка з сувенірами, літній музикант зі скрипкою зник з поля зору разом зі своїми фокстротними нотами. Я так довго шукала себе, так довго прокладала дорогу до гармонії, але лише в кінці шляху помітила, що тільки пройшла коло. Воно замкнулося там, де й починалося, – на рідній вулиці.
Ні, нема таких слів у людській мові, нема таких жестів чи поглядів, які могли б пояснити мої почуття. Полтаво, ти була красивою, а стала прекрасною. Чому я не помічала раніше твоїх каштанових кіс, тонких плечей, веснянок на руках, шрамів на колінах, ліній точеного підборіддя?
Мабуть, усе рідне на те й створене, щоб помічати його красу після розлуки.
Мабуть, дорослі не вміють вірити у безкінечне.
Мабуть, я стала дорослою.
Комментарии