Розташовано адміном МАЛіЖу за відсутності у автора доступу до мережі «Інтернет»
Об'єнаймося, брати мої,
Молю вас, благаю!
Т. Шевченко
Піаніст
Сірий ранок стрічав мене прохолодою осені, що завітала в гості. Вона вже встигла освоїтися в цьому маленькому містечку й відчувала себе повноправною господинею. Центральні вулиці змінили свій звичний зелений колірна пастельні багряно-руді барви.
У центрі міста, притулившись до старих будинків, примостилася тераса, яка ще зберігала затишок літа в сірості недільного ранку. Серед маленьких скляних столиків і ще зовсім не заклопотаних офіціантів ходять вони. Брат із сестрою, маленькою красунею в колись біломулатаному сарафанчику. Брат тримає її малесеньку долоньку, не відпускаючи від себе. «Допоможіть, чим можете», – завчено зривається з уст дівчинки. А люди реагують по-різному. Дехто дає декілька гривень, інші мовчки відвертаються.
Обійшовши всі столики, вони відходять трохи далі до жінки. Хто вона їм, я не беруся казати, та обійми дівчинки кажуть самі за себе. Худа, виснажена, вона притискає ангелика в сарафанчику, а хлопець щось вимолює, тикаючи пальцем на біле піаніно поруч з терасою. Урешті-решт отримує згоду. Ніжною рукою мати поправляє чорне, мов смола, волосся. Ви б бачили, як загорілися його очі! Чемно запитавши в офіціанта дозволу, він сідає на стільчик поруч з фортепіано. Видно, тут не вперше. Знімає стару латану курточку, вішає на стільчик, немов смокінг піаніста. Жилаві, звиклі до важкої праці руки опускаються на клавіші…
І без того тихе ранкове місто стало німим, було чути лиш мелодію, звуки якої різали мою душу скрипічними ключами, вливаючись в артерії. Я майже не дихав, боячись загубити пунктир музики. Чорне і біле. Сажа з його рук трохи забруднила ідеально білі клавіші піаніно, та він не помічав нічого. Він грав. Ранкове повітря пронизала ця проста партія, яка стала геніальнішою за Шопенову. Бо була вона настільки щирою, що сльози наверталися навіть у природи.
Кап. Кап. Краплі дощу падали в такт симфонії нездійсненної мрії… Хлопчина міг би стати гарним піаністом, бо в кожному дотику до клавіші було стільки любові й захоплення, скільки дехто не віддає й не відчуває за все своє життя. Але він не міг ним бути. Бо народився не тим і не там, бо замість овацій чує: «Нічим не можу допомогти». Чи іноді в сотні раз отруйніше, глухе й смертельно-коротке «ні» від нас. Від людей, що розучилися мріяти, відібравши в себе бажане майбутнє власними руками. Руками, які нічим не кращі за ті робочі, зморені, чорні від праці руки цього хлопчини.
Дощ прискорив холодний обстріл, змушуючи людей ховатися від прозорих куль. Ще сонні містяни почали шукати прилисток серед непохитних і беззаперечних крапель Феміди. Бо перед ним ми всі рівні. Дощ змив бруд з рук хлопця. Тепер вони були такими ж чистими, як і в інших, а грали набагато краще.
Дощ посилився. А хлопчина грав. Мов востаннє. Краплі дощу котилися по волоссю й обличчю, уміло ховаючи сльози, які він нікому ніколи не покаже. Сльози свого найбільшого щастя, що єднало його з омріяним світом музики й натхнення.
Подорож
Золотою лінією сонце супроводжувало нас вздовж смуги обрію, ласкаючи ще прохолодними після затяжної ночі молодими ранковими промінчиками стиглі поля колосистої пшениці. Швидкість залишала лиш декілька неповторних секунд для зустрічі з пишним багатством безмежного золотого моря, що вирувало мільйонами колосків, якими грався чарівник вітер. Пейзаж державного прапора повільно змінювала зелень лісів і дібров, смарагдово цілуючи промені сонця кінчиками зелених пальчиків.
Опівдні нас зустрів степ. Козацькою волею й високими могилами, що губилися за безкраїми просторами, витоптаними підковами коней і волів і политими рідною і ворожою кров'ю. Пузаті баштани вигрівали під сонцем свої смугасті кавуни й наповнені кольором вечірнього сонця дині, що межували з сонцеголовими соняшниками. Сильний Борисфен тут б'ється об могутні пороги вольності і честі, видніється старий пес Хорт, що, як і 400 років тому, стоїть на сторожі рідної землі. На сході розкинулися чорні (тепер не тільки від вугілля) терикони, умиті горем та війною. Виснажені, обібрані, покинуті та опустілі, але такі рідні. Тонка смужечка заасфальтованої чумацької стежки повертала на північний захід, спускаючись в яри, що дарували прохолоду, закарбовану навіть у назвах. Вони підживлювали дух свободи, яка, переповнюючи балки, нерідко повінню розливалася по всій Україні.
У центрі вигравав на сонці золотом своїх бань княжий Київ, а на північній варті стояло місто князя Чорного й мисливці з золотими Сумами. Їдемо шляхом великого визвольного походу батька Хмеля крізь безліч кам'яних кошиків із подарунками неймовірної краси, залишених нам польськими магнатам і литовськими князями. Кожен замок – витвір мистецтва, збудований золотими українськими роботящими руками, а кожен камінчик – із надр рідної землі.
Час обідати. Спускаємося до своєрідної землі буку, що розкинулася між смерековими вершинами аж до неба, і струменем води, що «дні стер». Буковинська мамалига дарує сили для нових подорожей, а краса будівель, яким позаздрив би й Версаль, надихає неповторною любов'ю, щирим захопленням і відвертою гордістю: то твоя земля, об'єднана гордим прадідівським іменням.
Квітка
Кажуть, квіти, вирощені на незвичному для них ґрунті, втрачають свою унікальність. Чи правда це? Достовірно невідомо. Але в історії є одна Квітка, зрощена за сотні миль від рідної землі, а її аромат і досі залишається євшановим для народу, рознесеного по всьому світу вітрами змін.
1978 рік. Повна зала. На сцені стоїть Квітка Цісик і тримає такого бажаного золотого Оскара. «Моя мрія збулася, – сказала тоді жінка зі сцени. – Я отримала статуетку за красиву пісню, співаю її англійською, а душу вкладаю українську». Зал піднявся й оплесками сприйняв щиру любов до рідної землі. Це був її вечір. Вечір, котрий показав світу силу патріотизму й запалив іскри в мільйонах сердець, що билися в ритмі величної симфонії Вербицького, хоч уже давно не бачили тієї рідної країни, чиї безсмертні слава й воля надихали їхніх предків на подвиги під Крутами, у лісах Волині чи в безмежних степах Запоріжжя.
Бурхливі хвилі холодного океану еміграції іноді накривають з головою, і чужий вітер, що пробирає до кісток, змушує забути батьківську хатинку десь біля мальовничого саду, що розкинувся в притоках Дніпра. А вона не забула. Дві частинки своєї співучої душі Квітка вклала в «Пісні з України» і «Два кольори». Її сопрано нотками щирого кохання заворожувало мільйони слухачів. Поки вона англійською «осяювала життя» в оскароносних фільмах, її душа співала про вишиту найріднішими руками сорочку й квітучу черемшину з далекої Батьківщини. І ці пісні зробили для об'єднання нації більше, ніж всі політичні діячі. Вони виявились сильнішими за всі спроби зламати свідомість, стерти історію й мову, потопити націю в крові. Бо пісні ці були чистими, як Квітчин неповторний «білий голос», написаними й виконаними зі щирою любов'ю до нас. До всіх українців. Не дарма в другому альбомі Квітки останньою є пісня «Журавлі» Левка і Богдана Лепких. «В чужині умру, заки море перелечу, крилонька зітру», закінчується вона. Рак стер її крилонька, не давши жодного шансу заспівати на всю Україну. Та пісні Квітчині перелетіли не тільки море, а й океани, даруючи людям крила любові до Батьківщини, об'єднуючи братів-українців на земних паралелях і меридіанах.
Нам так багато ще треба зробити, щоб талановиті діти не лишалися без талану на теренах рідної Батьківщини. У нас є й ліси, і степи, і козацькі сумні могили, і смерекові гори, і морські простори, що на карті оперезані державним кордоном. Ми маємо непересічних особистостей, які власною долею надсилають незримий лист у вічність і натхненно кличуть об'єднатися. У мужніх проявах любові, у ніжних обіймах братерства, у мирному пориві до щастя, незалежності й краси.
Треба тільки почути…
Комментарии
Я побачив і «пейзаж державного прапора», що «повільно змінювала зелень лісів і дібров, смарагдово цілуючи промені сонця кінчиками зелених пальчиків», і «козацькою волею й високими могилами, що губилися за безкраїми просторами, витоптаними підковами коней і волів і политими рідною і ворожою кров'ю» та і свіжі могили нинішніх патріотів, що відстоюють незалежність нашої Батьківщини.
Надихався «щирим захопленням і відвертою гордістю: то твоя земля, об'єднана гордим прадідівським іменням».
Дуже розумію, що «Нам так багато ще треба зробити, щоб…»
Я відчув голос душі талановитого Дарковіча Андрія, який дійсно має ДАР від БОГА, бо плакав, витирав сльози і знову плакав, читаючи й осмислюючи триптих «ТРЕБА ТІЛЬКИ ПОЧУТИ…».
Я радію, що зараз багато талановитих дітей мають можливість проявити свій дар божий через МАЛіЖ.
Успіхів і божого благословіння Тобі, Драковіч Андрію!