Я розгортаю таємничу книгу. Із цього моменту йтиму з нею, Мрією.
Мрія... Я уявляю її панною, яка вийшла з будинку вранці. Вона босоніж йде по кам’янистій стежці, до якої прямувати щонайменше п’ять хвилин по росяній траві, в якій де-не-де красуються ромашки. Її стопи поколені... Тоді Мрія зупиняється та оглядає їх: вони у крові, поранені й безсилі. Але дівчина збирається із силами та йде у незвідану путь.
Ось уже пройдено не один кілометр. Біль проймає все дужче і дужче... Та раптом у неї виростають крила: пишні, широкі, білі – вони наповнюються вірою.
Ось нізвідки здіймається вогняний вітер і спалює пір’я... Як бути далі? Та вона для тих, хто прагне більшого, вона – прекрасна, вона... вона – страждальна, вона – безсмертна.
Мізерні сили залишилися для того, щоб іти далі. Блакитні очі Мрії заясніли прагненням до досягнення мети. О, як описати жалюгідний виглад панни, вимученої мандрами? Співчуття вона відкидає, то що ж опісля? Може, подати їй руку? Та, ні: дівчина лагідно всміхається й каже: «Не варто, дякую». Вона гордо розправляє плечі й прямує далі. Її сукня ніби дихає повітрям, свіжістю. Та хто це бачить, окрім мене?
Куди панна поспішає? Вона ледь дихає, її погляд розгублений...
О, я бачу будинок над річкою. Мабуть, дівчина біжить туди? Її дихання то частішає, то на мить переривається... Не може бути, щоб про неї всі забули.
Зайшовши у дім вона переконалась – він порожній, занедбаний. На столі лежить аркуш паперу. Тихим кроком підійшовши до столу, панна бере листок. З великим трепетом вона починає читати те, що там написано: «Тут жив той, кому не була потрібна мрія. Якщо хочете тут оселитись, зважте на дух цього будинку».
- «Було би безглуздям ось тут оселитися, - подумала дівчина, зітхнувши.
Вийшовши з будинку, нещасна вдихнула свіже повітря – єдине, що могло її заспокоїти.
Але, читачу, бувають і приємні моменти: краса лісу мовить співом пташок, дзвінким голосом струмка: «Вітаю, самотня, бездоганна!»
Знов панна самотня. Ні, вона не повернеться, вона ітиме далі. Що чекає її? Мабуть, доведеться тонути, горіти...
Ось, присядь, безталанна. Ти чуєш мене? Вона пригортається до дерева і стоїть так у задумі одну годину, другу... Мрія мріє – правда ж, це дивно? Та не цього разу. Для неї немає нічого неможливого, крім самопожертви.
Раптом дівчина бачить: здалеку йде високий чоловік. Його чорне кучеряве волосся ледь спадає на мужні плечі, карі очі наповнюються радістю, з уст лине пісня. Незнайомець підходить і мило усміхається.
- Прошу, присядьте. Хто Ви? – мовить дівчина.
- Я той, хто шукає Мрію. Де вона? – відповідає чоловік.
- Це я, Ви знайшли мене – її мова стає все тихішою, бліда шкіра вкривається рум’янцем. - Сьогодні вранці я вийшла шукати того, кому потрібна. Зазнавши стількох страждань, я дійшла до цього будинку. В мені ще жервіла надія, та коли побачила, що він порожній, то вогник згас. А Ви засвітили його!
Чоловіка сильно вразило те, що сказала Мрія.
- Ходімо, нас чекає Вершина, - подав красень тремтячу руку.
Ми ідемо разом, ми ідемо, ми ті,
Хто від сонця тепліші, ніж зорі
Ми ясніші. Йдемо, бо у нас на меті
Неосяжні у моря простори.
Лиш вперед! До мети! Буде все: до мети!
Як ми разом, то сила із нами!
Я врятую тебе. Тож врятуй мене й ти,
Бо ми щастя так сильно чекали!
З цією піснею, яка породжує силу духу, віру, вони йдуть.
- Знаєш, я звичайна людина і не можу осягнути того, що поруч мене Мрія. Я не такий, як ти...
Панна задумливо мовчить. Вона дивиться вперед, не оглядається, і, міцно стискаючи руку друга, порушує мовчанку.
- Все-ж ми досягнемо мети...
Та раптом вона щиро засміялась, промовляючи:
- Як же тебе звати?
- Я – Чарльз.
Усмішка його напстільки красива, що дівчина зупиняється і зачаровано дивиться на неї.
Вони рушають далі. Більше того, радісно біжучи, мов діти, раптом бачать річку.
- Це ж та, що тихо текла біля дому, - каже Мрія. – Сядемо на березі?..
Річка справді тиха. Та ще й прозора і тепла!
Мабуть, саме це і збудило спогади Чарльза.
- Я завжди був самотнім. Напевно, горе так пригнічує мене, що інколи не маю сил мріяти...
Аж тут він бачить на нозі панни кров.
- Що це? – запитує чоловік.
Щойно він торкнувся стопи, як рани загоїлись. Ніжна усмішка з’явилась на обличчі Мрії.
- Як, як Ви це зробили?
- А де ти поранилась?
- Я йшла по кам’янистій стежці... Зажурено схилила голову й запитала: - Чому люди відштовхують мене?
- Зате я тебе приймаю. Ти ж моя подруга? До речі, звертайся до мене на «ти». Нам обом близько двадцяти.
- Так, Чарльзе. Ти єдиний, хто зі мною.
Вони мандрують лісом. Мабуть, гарнішого за цей ніхто й не бачив. Чудові дерева легко тріпотять зеленими листочками під подихом вітру. Та з раптом він починає сповнюватися силою і переростати у справжню бурю. Прегарне волосся панни хаотично затуляє погляд. Вона заплющує блакитні очі, її обличчя кривиться від болю: рани знову почали стікати кров’ю. Здається, усе проти них, навіть сама природа.
Мрія з острахом пригортається до друга. Віра, що настільки сильна, зупинила бурю, щойно він просягнув руку.
О, хто б міг оспівати вдячність дівчини тому, хто так вірно шукав її та врятував?
- Чарльзе! В мене немає сил!
Після цих слів панна падає на землю.
- Я нізащо не дозволю тобі зневіритись! – відповідає він.
- Куди ж ми йдемо? Хто нас чекає?
- Я знаю, що є на світі одна, лиш одна людина, яка, коли приєднається до нас, зробить світ прекрасним. Пам’ятаєш, я говорив про Вершину? Саме там і станеться чудо! Ходімо!
Мрія підводиться і, обпершись на плече друга, йде з ним.
Вони далі блукають лісом. Та раптом дівчина зупиняється.
- Повертаймось до того будинку. Так, ми пройшли довгий шлях, але повертаймося. Я не здаюся. Я відчуваю, що в тому домі є той, кого ми шукаємо.
- Гаразд, ідемо!
Мрія стрімголов мчить вперед:
- Швидше! Я прошу тебе, швидше!
Вони починають бігти.
- Ось цей будинок!
- Справді, з нього виходить якийсь чоловік.
- Заждіть, пане!
Незнайомець здивовано споглядає на дівчину.
- Чого ви хочете?
Та вмить він подає на коліна і просягує до панни руки.
- Мріє! Мріє, це ти?
- Так, це я...
Її руки стають холодними, а голос тремтить.
- Ось ця записка. Пам’ятаєте її? – чоловік подає аркуш паперу.
...Так, читачу. Саме на ньому написані болючі слова зречення від сподівань. Дівчина впізнала його.
- Я усвідомлюю, що помилявся... Ох, як важко жити без мрій! Моя гордість, надмірна пихатість згубили мене!
- Я повернувся до свого будинку і побачив, що сюди ніхто не приходив.
- Я була тут, - відповідає дівчина, - і читала те, що Ви написали. Я радію, бо Ви з нами. Чи не так?
- Так, я ваш товариш.
Ще декілька кроків і... Вершина, те, чого вони так прагнули. Переборовши бурю, біль і страждання – вони тут.
Зів’яла ромашка лежить на камінні. Всі троє кладуть на неї руки. І, знаєш, ясне світло охоплює їх та весь світ. Квітка красується білими, ніжними пелюстками.
Тож, вір у Мрію, і я віритиму в те, що вона обов’язково здійсниться.
Комментарии